Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Він обійняв мене за талію і міцніше пригорнув до себе. Тепер ми закрокували повільніше, роздивляючись Київ інакшим, аніж він видався мені у перший день.

Це був ніби виворіт міста, там, де його можна побачити більш справжнім – занедбаним в чомусь, в чомусь дуже красивим. Клубма з яскравими квітами, над клумбою – непристойні надписи, а далі – історична різьблена рама, що ще досі збереглась майже ціла. Фарба лущиться, але під нею видно міцну деревину, і не прогнила ж за стільки років!

Я не була фанатом історичності, проте роздивлялась це все з захопленням. А головне. Київ тут видавався тихішим, ніби принишк, переховуючи власну сутність в подібних вуличках, подалі від студентів, гомінких туристів та інших гостей міста.

Звісно, повз проходили люди, які поспішали додому з роботи, в тінях уже можна було побачити спини майбутніх «художників», що уявляють собі, як солодко буде зіпсувати чергову стіну чорною фарбою з балончика. А може, то просто пройшов хтось у спортивному одязі, а я вже придумала розповідь про те, який він демон?

– Як думаєш, – знов порушила я мовчанку, – актрисам потрібна фантазія?

– Ще й як! – підтвердив Свят.

– Але де? Грати ж треба чітко визначену роль.

– Так, це правда, тобі дають роль, яку ти повинна виконувати. Проте це ж не означає, що ти можеш просто відобразити все те, що розповів тобі режисер, і виявитись кращою. Тобі доведеться вживатися в роль, натягати її на себе, мов другу шкіру. Це складно, мені здається. Я б не зміг.

– Моя бабуся завжди казала, що для того, аби бути актором, треба просто гарно брехати, – зізналась я.

– Вона помилялась. Повно людей бреше або недоговорює, але випустіть їх на сцену – і побачите, що там не лишилось нічого від їх здібностей. Театр це не про брехню. Навпаки! Ти маєш стати персонажем, аби зіграти достатньо правдиво.

Святові подобалось говорити про мистецтво, причому не тільки про фотографію – той же театр захоплював його, і зараз він говорив про це так яскраво, що я аж уявила себе на театральних підмостках.

Красива мрія.

Шкода, що недоступна.

– Твоя філософія імпонує мені значно більше за бабусину, – визнала я. – Святе, а куди ми йдемо?

– Ми вже майже прийшли, – загадково посміхнувся він. – Ось, – і вказав кудись вперед. – Місце нашого побачення.

– Побачення? – моргнула я.

– І жодних камер.

Напевне, моя усмішка була такою яскравою, що могла освітити вулицю замість сонця. Свят потягнув мене за собою до вузьких сходів, що вели кудись у підвальне приміщення, і я покірно поспішила за ним, намагаючись уявити, що ж за місце на мене чекає.

Це був ресторанчик у старовинному стилі. Зовсім маленький, на два зали, в кожному ж яких вміщалось всього три-чотири столики, проте ошатний. Наполовину приховане під землею приміщення все ж мало вікна, правда, аж під стелею, і через них можна було побачити, як хтось поспішає вулицею або навпаки, повільно прогулюється нею, поважно чимчикує собі.

На стінах красувався розпис. Я підійшла ближче, роздивляючись широкі мазки, що дивовижно сплітались між собою.

– Ручна робота, – посміхнувся Свят. – Красиво, правда?

Мені не одразу вдалось виділити хоч щось в цій картині, проте я кивнула. Воно справді заворожувало. Таке велике квіткове поле…

Чи це зоряна ніч?

Свят тим часом відсунув для мене стілець біля одного зі столиків, і я, нарешті відірвавши погляд від картини, слухняно сіла.

Меблі тут теж були під старовину. Вишурувана поверхня стола виявилась не просто приємно-шорсткою, а ніби теплою на доторк. Стілець – неймовірно зручний, хоча спочатку я навіть боялась з нього впасти, таким ненадійним він мені видався.

В ресторанчику грала легка ненав’язлива музика. Мені здавалось, що я вже десь чула цю мелодію, але зрозуміти, де саме, не могла. І не танцювальна, і не класична…

Під таку треба співати оксамитовим, хриплуватим голосом, що проникає під шкіру, і дивитись в камеру променистими карими очима…

Чому карими? Може, я згадала виконався пісні, просто не можу зараз остаточно закінчити паралель? І чому знов думаю про камери?

Пусте. То я просто розгубилась.

…Роззирнувшись ще раз, я усвідомила, що в ресторанчику більше нема нікого з відвідувачів.

– Невже це чудове місце настільки погано відвідують? – здивувалась я.

– Можна й так сказати, – підтвердив Свят. – Але хіба ж це погано? Що це місце сьогодні тільки для нас?

– Добре, – посміхнулась я. – Просто незвично і… чекай. Ти що, забронював для нас усю залу?!