Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Ходім, – висмикнула з роздумів дівчину Вірляна.

– Вже? – мерзлякувато повела плечима Ірена.

– Не бійся, – заспокійливо усміхнулась жінка. – Це не боляче. Найгірше в тебе вже позаду. Залишились дрібниці, але їх також треба позбутись, аби повернути тобі всю твою силу.

Якщо зважувати всі неприємності її життя, то, мабуть, варто потерпіти ще трохи, аби нарешті позбутись і їх. Хоча, невідомо, чи не з’являться інші неприємності, враховуючи природу Олекси.

На диво, Вірляна завела дівчину до хати й попрямувала до прочиненої ляди у великій кімнаті, котру раніше й видно не було. На здивований погляд Ірени жінка усміхнулась:

– Я – хранителька живильного джерела. Тому хата стоїть на місці входу до нього, аби раптом хто не здибав з тих, кому краще про нього й не знати.

– А вони можуть сюди потрапити? – дівчина відчула, що в неї аж стискується все зсередини від усвідомлення, що й тут може бути не надто безпечно.

– Як знайдуть шлях – то можуть, – не стала брехати цілителька. – На щастя, знайти його не так просто, – кивнула й почала спускатись до низу.

Трохи повагавшись, Ірена ступила на сходи: зрештою, що ще гірше з нею можуть зробити? В усякому разі, Вірляна не здавалась страшною на відміну від Віренеї. От та реально лякала. Хоча, останнім часом відчуття страху значно редукувалось – так часто його відчувати доводилось, що воно поступово ставало чимось звичним й вже не таким лякливим.

Печерний коридор освітлювали кілька ліхтарів, що висіли впродовж нього, й один був в руках Вірляни. Поки вони йшли, періодично з’являлись різні відгалуження, в котрі й вела її цілителька, й Ірена розуміла, що сама вона б тут остаточно заблукала на віки вічні. Ця думка змушувала перебирати ногами швидше, хоча й ніхто, звісно, її тут кидати не збирався, але інстинкти робили своє.

Хвилини за двадцять вони вийшли до невеличкої печери, посеред якої плескоталось маленьке озерце. Скоріше – джерело. Воно здавалось ідеально круглим й сягало лиш метрів трьох у діаметрі. На якусь мить Ірені здалось, що від нього здіймається золотаве сяйво. Вона струснула головою й світіння зникло. Та Вірляна помітила її жест:

– Щось побачила?

– Наче світіння від води, – знизала плечима Ірена. – Здалось. Мабуть, від ліхтаря відблиски.

– Не здалось, – усміхнулась жінка. – Коли витягну з тебе всю ту гидоту – бачитимеш його насправді. І не тільки його.

– Тобто? – витріщилась на неї дівчина.

– Ти ж фарби відчуваєш? – цілителька наблизилась до неї.

– Олекса каже, що так, – розгублено кивнула Ірена.

– То ти їх ще й бачитимеш.

– Я ж їх й так бачу, – скептично хмикнула дівчина.

– Не так, – Вірляна похитала головою. – Бачитимеш, що від них йде насправді. Не лише колір – силу, енергію.

– Хочете сказати, що мої картини справді мають якийсь вплив на людей?! – Ірена ошелешено блимала на жінку очима.

– А хіба ти й досі ще не зрозуміла. що все не таке, як тобі здається? – сміхотнула та. – Ти ж сама вже бачила! Матимуть, – підтвердила. – Й не тільки на людей – на події матимуть. Тому, доведеться добряче думати перед тим, як щось писатимеш.

Остаточно збентежена, Ірена вкладала у своїй голові все, що вже відбулось довкола неї, й що тільки мало відбутись. Все це здавалось настільки нереалістичним, що насилу вірилось. Але ж стільки неможливого відбулось, що межі реальності – її звичної реальності – добряче потіснили! Точніше, просто зруйнували.

– Годі мудрувати, дівчино! – іронічно всміхнулась Вірляна. – Скоро сама все побачиш. Роздягайся й заходь у воду. Не бійся, – помітивши її нерішучість, жінка схилилась й побовтала рукою у воді, – вода не морозяна.

Ну, не морозяна – ще не означає, що тепла, тож, роздягнувшись, Ірена обережно торкнулась води пальчиками ноги. Вона й справді була не морозяна, але й комфортною її назвати було важко. З болісним поглядом дівчина озирнулась на цілительку, але та суворо шикнула на неї:

– Марш у воду! Не застудишся – гарантую! А за кілька хвилин так і зовсім гаряче стане.

От останнє речення аж ніяк ентузіазму не додавало. А, враховуючи нелюбов до будь-яких природних водних басейнів, то й поготів. Інша справа – ванна. Але її тут не надавали. Помітивши суворий погляд жінки, Ірена важко зітхнула й почала свій спуск сходинками, що хтось видовбав у кам’янистому березі джерела.

Прохолодна вода вмить кинула її у дрижаки, й бажання вискочити з неї стало в рази більшим. Дівчина навіть зупинилась на якусь мить, роздумуючи чи й дійсно не вискочити, та голос, що гримнув за спиною, змусив ледь не застрибнути до води:

– Не смій! Раз вже увійшла – повертати не можна! Доведеться чекати на нову повню!

Вона б й почекала, та всі вже так залякали її наслідками, що, мабуть, краще зараз пережити цей ненависний дискомфорт, ніж слухати докори Вірляни, чи власного сумління, якщо таке прокинеться раптом.

Джерело було неглибоким – якраз їй по шию. Після занурення в нього, вода вже не здавалась такою обпікаюче холодною, як на початку, тож, Ірена навіть трохи випрямила своє скоцюрблене тіло, що звикло мати під рукою гарячий кран.

– Заплющ очі, – пролунав голос Вірляни. – Дивитись на те, що з тебе полізе – не найбільше задоволення. Може й знудити. Боляче, як я й казала, не буде, але відчуття будуть неприємні – терпи. Стане гаряче – теж терпи. Потім полегшає. На звуки не звертай уваги. Ні на що не звертай! Зрозуміла?

Голос цілительки був зараз таким владним, що зовсім не походив на лагідний, до котрого вона вже звикла. І він змушував коритись, наче й справді мав над нею владу.

– Угу, – ледь щось спромоглась мугикнути Ірена, заплющуючи очі.

Почулось, як щось шубовснуло у воду за її спиною. Вона здригнулась від несподіванки, хоча й готувалась до чогось подібного, та, коли точно не знаєш, що відбувається, здригатимешся й від найменшого шереху.  

А потім почались ті самі неприємні відчуття. Боляче дійсно не було. Але здавалось, що хтось хоче вивернути її навиворіт. Безболісно, але вивернути. Наче з неї тягнули щось, що опиралось всіма силами, й від цього ставало млосно. Свідомість почала бовтатись між реальністю й ще чимось, куди її кидало: мить тут, а іншої – невідомо де. Від цього всього паморочилось й кидало в жар. О! Тепер вона не відчувала холоду – ледь не закипала! От тепер й від криги не відмовилась: прикластись до неї б всім тілом – яке блаженство!