Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Шо ти розумієш?

Віола дальше дивиться на Бена.

— Вони б або загинули в бою за праве діло і залишили тебе малого напризволяще, — каже вона, — або погодилися б на співучасть зі злом і дали тобі вижити.

Я не знаю шо таке співучасть, але, певно, так і є.

Вони зробили це через мене. Весь той жах. Вони зробили через мене.

Бен і Кілліан. Кілліан і Бен.

Вони це зробили, аби я жив.

Я не знаю, як до цього всього ставлюся.

Робити правильні речі має бути просто.

Це немає бути така сама фігня як і всі інші речі.

— Такшо ми чекали, — каже Бен. — У нашому місті-тюрмі. Сповнені найгидкішого Шуму, який ти колинебудь чув, чоловіки почали заперечувати своє минуле, а тоді в мера появилися великі плани. Такшо ми чекали, коли ти станеш досить дорослим, аби самостійно втекти, але будеш при цьому настільки невинний, наскільки ми зможемо допустити, — він потирає голову рукою. — Але мер теж чекав.

— Мене? — я питаю, хоть і вже знаю шо це правда.

— Чекав, коли останній хлопчик стане чоловіком, — каже Бен. — Коли хлопчики стають чоловіками, їм кажуть правду. Ну, версію правди. І тоді самі хлопчики стають співучасниками.

Я пригадую собі його Шум там на фермі, про мій деньнародженя, про то, як хлопчик стає чоловіком.

Про то, шо таке насправді співучасть і як вона передається.

Як вона мала передатися мені.

І про чоловіків, котрі…

Я викидаю це з голови.

— Це не має сенсу, — кажу я.

— Ти був останній, — каже Бен. — Якби кожен хлопчик Прентісстауна став чоловіком за його поняттями, то він став би Богом, нє? Він був би творцем нас усіх, а ми були би під його повним контролем.

— Якшо один упаде… — кажу я.

— …всі ми впадемо, — закінчує Бен. — Отому ти йому й потрібен. Ти символ. Ти останній невинний хлопець Прентісстауна. Якшо він зможе повалити тебе — то його армія буде довершена і створена особисто ним.

— А якшо ні? — кажу я, хоть мені здається, шо я давно вже впав.

— Якшо ні, — каже Бен, — то він уб’є тебе.

— Тобто мер Прентісс такий самий божевільний, як і Аарон, — каже Віола.

— Не зовсім, — каже Бен. — Аарон таки звар’ював. А мер зберіг достатньо розуму, аби використовувати божевілля собі на вигоду.

— А чого він хоче? — каже Віола.

— Цей світ, — спокійно каже Бен. — Він хоче цілий світ.

Я відкриваю рота запитати ще шось, шо я навіть не хочу знати, але тоді, ніби на світі просто нема інших можливих подій, ми чуємо.

Тигдик-тудум-тигдик-тудум-тигдик. Дорогою, невпинно, ніби жарт, який уже перестав бути смішний.

— Ні, ну серйозно? — каже Віола.

Бен уже підірвався на ноги і слухає.

Звучить ніби там лише один кінь.

Ми всі дивимся по дорозі, яка трошки світиться в світлі місяця.

— Бінокуляр, — каже Віола, яка стоїть просто біля мене. Я, нічо не кажучи, дістаю його з торби, клацаю на нічному баченні і дивлюся, шукаючи звук, який дзвенить у нічному повітрі.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик.

Я дивлюся по дорозі дальше і дальше, аж поки…

Он воно.

Он він.

Хто б іще?

Пан Прентіссмолоччий, живий і здоровий, незв’язаний і знову на коні.

— Зараза, — чую я від Віоли, котра читає мій Шум, коли я протягую їй бінокулі.

— Дейві Прентісс? — каже Бен, таксамо читаючи мій Шум.

— Єдиний і неповторний, — я кладу пляшки з водою назад у торбу Віоли. — Нам треба йти.

Віола передає бінокулі Бену і він сам дивиться. Тоді прибирає їх від очей і швиденько оглядає бінокулі ззовні.

— Ніштяк, — каже він.

— Нам треба йти, — каже Віола. — Як завжди.

Бен повертається до нас, тримаючи в руці бінокулі. Він дивиться то на одного з нас, то на другу, і я бачу, шо формується в його Шумі.

— Бене… — починаю я.

— Ні, — каже він. — Отут я вас залишу.

— Бене…

— Я можу справитися зі сраним Дейві Прентіссом.

— У нього зброя, — кажу я. — Не зможеш.

Бен повертається до мене.

— Тодде, — каже він.

— Ні, Бене, — кажу я, мій голос гучнішає. — Я не слухаю.

Він дивиться мені в очі, і я замічаю, шо він уже вроді не такий зігнутий, як був до цього.

— Тодде, — знову каже він. — Я спокутую зло, на яке пішов, аби ти був у безпеці.

— Ти не можеш лишити мене, Бене, — кажу я, мій голос стає вологий (заткайся). — Знову.

Він хитає головою.

— Я не можу піти до Притулку з тобою. Ти знаєш, шо не можу. Я ворог.

— Ти можеш пояснити, шо сталося.

Але він хитає головою.

— Кінь наближається, — каже Віола.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

— Єдине шо зробило мене чоловіком, — каже Бен міцним як камінь голосом, — це то шо я побачив, як ти сам став чоловіком.

— Але я ще не чоловік, Бене, — кажу я, в мене в горлі щемить (заткайся). — Я навіть не знаю, скільки мені днів лишилося.

А тоді він усміхається, і ця усмішка й каже мені, шо все вже скінчено.

— Шіснацять, — каже він. — Шіснацять днів до твого деньнародженя, — він бере за моє підборідя і піднімає його. — Але ти вже не перший день живеш як чоловік. І не дозволяй нікому говорити інакше.

— Бене…

— Іди, — каже він і підходить до мене і віддає Віолі бінокулі в мене за спиною і обнімає мене. — Жоден батько не міг би пишатися своїм сином більше, — я чую, як він каже це мені на вухо.

— Ні, — кажу я, слова зминаються. — Це нечесно.

— Нечесно, — він відхиляється від мене. — Але завжди є надія. Пам’ятай про це.

— Не йди, — кажу я.

— Я мушу. Попереду небезпека.

— Все ближче і ближче, — каже Віола, притиснувши бінокулі до очей.

Тигдик-тудум-тигдик-ТУДУМ.

— Я зупиню його. Виграю вам час, — Бен дивиться на Віолу. — А ти подбай про Тодда, — каже він. — Обіцяєш?

— Обіцяю, — каже Віола.

— Бене, прошу, — шепочу я. — Будьласка.

Він востаннє хапає мене за плечі.

— Пам’ятай, — каже він. — Надія.

І більше він нічо не каже, просто повертається і біжить униз із горба, із цвинтера на дорогу. Коли він добігає донизу, то оглядається і бачить, шо ми ще дивимся на нього.

— Чого ви чекаєте? — кричить він. — Тікайте! 

37. Який сенс?

Навіть не скажу як я почувався, коли ми бігли по іншому боці горба, геть від Бена, на цей раз назавжди, бо як після такого можна жити?

Житя дорівнює бігу, і коли ми перестанемо бігти, може тоді взнаємо, шо житя скінчилося.

— Давай, Тодде, — гукає Віола, оглядаючись через плече. — Будь ласка, швидше.

Я нічого не кажу.

Я біжу.

Ми спускаємося з горба і виходимо назад до річки. Знову. А з іншого боку дорога. Знову.

Завжди одної і тої самої.

Річка гучніша, ніж раніше, вона тута бурхливо тече, але кому яка різниця? Яка взагалі різниця?