Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— Але саме ти вирішив залишити дитину. Не жінка, яка втратила трьох? Усе це твоя ідея, тому що ти не хотів, щоб люди вважали, ніби ти не справжній чоловік, бо в тебе немає дітей. Ти думаєш, я цілковитий ідіот?

Том нічого не відповів, і, нахилившись до нього, Накі продовжив більш м’яким голосом:

— Я знаю, що таке втратити дитину. І я знаю, як це вплинуло на мою дружину. Якийсь час вона поводилась наче божевільна. — Він чекав, але відповіді не отримав. — Вони поставляться до неї толерантніше.

— Вони не чіпатимуть її, — сказав Том.

Накі похитав головою.

— Наступного тижня, коли Бік приїде в місто, відбудеться слухання суду. Відтоді ти стаєш проблемою Олбані. Спреґґ прийме тебе з розпростертими обіймами, і Бог знає, з чим ще. Він настроєний проти тебе, і там я нічого не зможу вдіяти, щоб зупинити його.

Том не відповів.

— Може, повідомити комусь про слухання?

— Ні. Дякую!

Накі поглянув на Шерборна. Він уже збирався йти, аж раптом ув’язнений сказав:

— Можна мені написати своїй дружині?

— Ясна річ, не можна писати дружині. Ти не маєш перетинатися з потенційними свідками. Друже, якщо вже зібрався в це грати, то грай за правилами.

Том зміряв поліцейського поглядом.

— Просто аркуш паперу й олівець. Можете прочитати, якщо захочете… Вона моя дружина.

— А я поліцейський, урешті-решт!

— Не кажіть мені, що ви ніколи не порушували правил, ніколи не заплющували очі на якогось бідолаху… Шматок паперу й олівець.

Ральф доставив лист Ізабель пополудні. Вона взяла його неохоче, її рука тремтіла.

— Я залишу тебе, а тоді прочитай. — Він торкнувся її передпліччя. — Цей чоловік потребує твоєї допомоги, Ізабель, — сказав серйозно.

— Так само, як моя маленька дівчинка, — відповіла вона зі сльозами на очах.

Коли Ральф пішов, Ізабель взяла лист до своєї спальні й утупила погляд у нього. Вона підняла його, понюхала, щоб знайти хоч якийсь слід свого чоловіка, але там не було жодного сліду людини. Вона взяла манікюрні ножиці з туалетного столика й надрізала кутик, та пальці ніби замерзли. Перед нею повстало обличчя Люсі, яка кричала, і жінка здригнулася, знаючи, що саме Том спричинив це. Вона відклала ножиці вниз і запхала лист у шухляду, закривши її повільно й беззвучно.

Наволочка мокра від сліз. У вікні висить серп місяця, настільки тьмяний, що навіть не може освітити свою стежку по небу. Ханна спостерігає за ним. У світі існує стільки всього, чим вона хотіла поділитися з дочкою, однак і дитину, і світ якимось чином вирвали з її рук.

Сонячні опіки. Спершу вона здивувалася, що згадала про щось непрохане, недоречне. Її англійська гувернантка, не знайома ні із самим поняттям засмаги, ні з тим, як ту недугу лікувати, поклала вихованку у ванну з гарячою водою, «щоб зняти жар» від опіків, котрі Ханна отримала, надто довго купаючись у бухті, коли батько був у від’їзді.

— Немає чого скаржитися, — казала жінка десятирічній Ханні. — Біль тільки на користь.

Ханна продовжувала кричати, поки нарешті не прибігла кухарка, щоб побачити, кого це ріжуть, і не витягла її з окропу.

— Ви коли-небудь у своєму житті чули таку нісенітницю! — голосила кухарка. — До опіків не прикладають гаряче. Не треба бути Флоренс Найтинґейл, щоб знати це!

Але Ханна пам’ятає, що вона не сердилась. Гувернантка справді вірила, ніби чинить правильно. Вона хотіла для Ханни кращого. Вона завдала болю, тільки щоб допомогти їй.

Раптом розлютившись на тьмяний місяць, Ханна пожбурила подушку через усю кімнату і знову й знову била кулаками по матрацу.

— Я хочу повернути свою Ґрейс, — кричала вона беззвучно, крізь сльози. — Це не моя Ґрейс!

Усе-таки її дитина померла.

Том почув брязкіт ключів.

— Доброго дня! — сказав Джеральд Фіцджеральд, якого супроводжував Гаррі Ґарстоун. — Вибачте, я запізнився. Поїзд в’їхав у стадо овець неподалік від Банбері. Це трохи затримало нас.

— Я нікуди не збирався, — знизав плечима Том.

Адвокат розклав свої документи на столі.

— Попереднє слухання через чотири дні.

Том кивнув.

— Не передумали ще?

— Ні.

Фіцджеральд зітхнув.

— На що ви чекаєте? — Том поглянув на нього, і адвокат повторив: — На що ви, чорт забирай, чекаєте? Кавалерія не з’явиться на горизонті, друже. Ніхто не рятуватиме вас, окрім мене. І я тут тільки тому, що капітан Еддикот оплатив мій гонорар.

— Я просив його не витрачати свої гроші марно.

— Це не була б марна трата грошей! Ви могли б дати мені можливість заробити їх.

— Як?

— Дозвольте мені розповісти правду, дати вам шанс вийти вільною людиною.

— Ви думаєте, що, зруйнувавши життя дружини, я почуватимуся вільним?

— Я кажу лише про те, що половині цих звинувачень ми можемо протиставити гідний захист, що б ви там не зробили. Принаймні примусити їх перевіряти докази. Якщо ви не визнаєте себе винним, держава має довести кожен елемент кожного злочину. Цей чортів Спреґґ і його надумані звинувачення! Дайте мені шанс упоратися з ним, хоча б заради моєї професійної гордості!

— Якщо я визнаю себе винним в усьому, моїй дружині дадуть спокій, ви ж так сказали. Ви знаєте закон. А я знаю, що саме хочу зробити.

— Думати й робити — дві різні речі. В’язниця у Фримантлі — справжнє пекло. Ворогу не побажаєш провести там двадцять років.

Том подивився в очі адвоката.

— Ви хочете знати, де нікому не побажаєш провести час? Позьєр, Бюллекур, Пашендаль. Якби ви були там, то не розказували б тут, яке жахливе місце, де вам дають ліжко, їжу та дах над головою.

Фіцджеральд опустив погляд на свої папери, щось там позначив.

— Якщо ви вирішили визнати себе винним, я змушений дослухатися. Але на вас навішають весь комплект звинувачень. Наскільки я зрозумів, вам треба перевірити голову… І вам краще молитися милостивому Господу, щоб Спреґґ не навісив нових звинувачень, щойно вас перевезуть в Олбані.