Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

з кінського волоса, яку було неможливо перегризти, і тепер ідіот у нашийнику зігнувся, розкинувши руки, наче прагнув світла. Собака Ґлентона піднявся із землі, присів і витріщився на нього, а ідіот хитався і пускав слину, і видавалося, що його матові очі виблискували, відбиваючи вогонь. Суддя тримав стегнову кістку вертикально, щоб краще проілюструвати її схожість із кістками навколо нього, а потім кинув її на пісок і згорнув свою книжку. Жодної таємниці в ній немає, сказав він. Новобранці тупо закліпали.

У глибині душі ви хочете почути якусь таємницю. І таємниця в тому, що її немає.

Він підвівся й рушив у темряву за межі сяйва багаття. Ага, сказав колишній священник, дивлячись судді вслід і стискаючи між зубами захололу люльку. Таємниці немає. Ніби він сам не таємниця, клятий старий шахрай.

* * *

Через три дні вони досягай Колорадо. І стали там край річки, спостерігаючи за каламутною глинястою водою, що млявим рівномірним потоком плинула з пустелі. Два журавлі здійнялися з прибережжя і полетіли геть, ляскаючи крилами, а коні й мули, яких відвели до берега, зважилися зайти у сповнене вирів мілководдя й почали пити, часом зводячи морди, із яких крапала вода, і поглядаючи на течію й прибережну смугу позаду.

Рушивши вгору вздовж річки, вони натрапили на табір із купкою людей — усі, хто залишився від валки фургонів, спустошених холерою. Вцілілі сновигали поміж денних багать, де готували їжу, або порожніми очима дивилися на обдертих кіннотників, які виїжджали з-за верб. Їхні пожитки безладно лежали на піску, а жалюгідне майно померлих вони виклали окремо, щоб пізніше розділити між собою. У таборі було кілька індіанців юма. Чоловіки обрізали ножами волосся до потрібної довжини або наліпили собі перуки із багна, вони валандалися табором, вимахуючи важкими палицями. І в них, і в жінок були татуювання на обличчях, жінки ходили майже голі, у самих спідницях зі шматочків вербової кори, нанизаних на мотузки, серед них було багато симпатичних, але ще більше — зі слідами сифілісу.

Ґлентон ходив по цьому горопашному складу із собакою поруч і гвинтівкою в руці. Юма перепливали річку з кількома жалюгідними мулами, що залишилися від валки, а Ґлентон стояв на березі й дивився на них. Нижче за течією вони втопили одну тварину, і тепер витягли її з води, щоб оббілувати. Біля Ґлентона сидів якийсь стариган з довгою бородою і в хутряному пальті, він поставив поруч свої черевики і занурив ноги у річку.

Де всі ваші коні? запитав Ґлентон.

Ми їх з’їли.

Ґлентон роздивлявся річку.

Як ви збираєтеся потрапити на той бік?

Поромом.

Він глянув на протилежний берег, куди вказав стариган. І скільки він бере за переправу?

Долар за голову.

Ґлентон обернувся й подивився на подорожніх на пляжі. Собака пив з річки, Ґлентон щось йому сказав, і пес підійшов і сів біля його коліна.

Пором відчалив від протилежного берега і перетинав річку в бік причалу вище за течією, де стояла якірна паля зі стовбурів-плавників. Човен був зроблений з двох підігнаних фургонних ящиків, зашпакльованих смолою. Група людей уже чекала там з клумаками на плечах. Ґлен-тон розвернувся й пішов угору, щоб узяти коня.

Поромника звали Лінкольн, і він був лікарем зі штату Нью-Йорк. Він контролював завантаження, поки мандрівники сходили на борт і всідалися вздовж поруччя шаланди зі своїми пакунками, неспокійно позираючи на широку річку. За всім цим з берега спостерігав метис мастифа. Коли Ґлентон наблизився, пес підвівся і наїжачився. Лікар обернувся і прикрив очі рукою від сонця, Ґлентон відрекомендував себе. Вони потисли один одному руки. Приємно познайомитися, капітане Ґлентон. До ваших послуг.

Ґлентон кивнув. Лікар дав вказівки двом своїм працівникам, і вони вдвох із Ґлентоном рушили стежкою вниз за течією річки, Ґлентон вів свого коня, а десь за десять кроків позаду йшов назирці пес лікаря.

Загін Ґлентона отаборився на піщаному уступі, частково затіненому прибережними вербами. Коли вони вдвох підійшли, ідіот у клітці підвівся, схопився за ґратки й почав тюкати, наче хотів застерегти лікаря, аби той не підходив. Лікар відійшов від клітки якнайдалі, позираючи на очільника загону, а тоді вийшли помічники Ґлентона, і невдовзі лікар і суддя так заглибилися в розмову, що вже було не до інших.

Увечері Ґлентон, суддя і група із п’яти осіб поїхали вниз вздовж річки до табору юма. Вони проминули ліс із блідих верб і сикомор, вкритих пластівцями глини після паводка, далі проїхали повз старі іригаційні рови та невеликі поля озимини, де сухе кукурудзяне листя м’яко торохкотіло на вітрі, а потім перетнули річку на броді Альґодонес. Коли собаки сповістили про їхнє прибуття, сонце вже сіло, а земля на заході була червона і задимлена, вони рушили вервечкою, подібні на камею, силуети на якій окреслені виннобарвним світлом, а тло темне від річки. Поміж дерев жевріли багаття, де готувалася їжа, а назустріч їм виїхала делегація дикунів-вершників.

Загін осадив коней і лишився у сідлах. Група, яка наближалася, начепила на себе такі блазенські регалії, до того ж поводилася із таким апломбом, що блідолицим вершникам важко було лишатися серйозними. Їхнім ватажком був якийсь Caballo en Pelo[227], тобто Волохатий Кінь, і цей старий проводир носив підперезане поясом вовняне пальто, яке стало б у пригоді в набагато холоднішому кліматі, а під ним були вишита шовкова жіноча блузка та панталони із сірого казинету. Маленький, жилавий, без ока — його було втрачено у сутичці з плем’ям марікопа, — він обдарував американців дивною пріапічною гримасою, яка колись могла бути усмішкою. Праворуч від нього їхав менший ватаг на ймення Паскуаль у мундирі з галунами, протертому на ліктях, а його ніс був пробитий кісткою з маленькими підвісками. Третім чоловіком був Пабло, вдягнений у шарлатовий мундир із потьмянілою тасьмою й такими ж еполетами зі срібної нитки. Їхав босоніж, із голими ногами, а на носа начепив круглі зелені окуляри. У такому вбранні вони вишикувалися перед американцями і суворо кивали.

Браун з огидою сплюнув на землю, а Ґлентон похитав головою.

Виглядаєте, як