Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

Я пильно глянув у чорні отвори маски й промовив:

— Годі вже брехати, Монтале…

Навіть Геракл Понтор не сказав би краще!

— Хай там як, — вів я далі, поки він мовчав, — ти діяв розумно. Імовірно, ти облаштував свою смерть, використавши якогось волоцюгу… Я волію думати, що ти знайшов його мертвим і передягнув у власне пошматоване вбрання, застосувавши ту саму хитрість, яку вигадав для вбивства Евнея… Опісля, офіційно «мертвий», ти почав діяти в тіні… Написав цей твір, маючи на думці його майбутній переклад. Потім, довідавшись, що переклад доручено мені, став за мною стежити. Додав кілька фальшивих сторінок, щоб заплутати мене, змусити запалитися одержимістю до цього тексту, бо ж, як ти сам казав, «ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього». Урешті-решт ти викрав мене і ув’язнив тут… Може, це підвал у твоєму будинку… може, сховок, у якому ти мешкаєш відтоді, як інсценував власну смерть… Чого ти хочеш від мене? Та того самого, чого хотів завжди: довести існування Ідей! Якщо мені вдасться віднайти у твоїй книжці образи, які ти приховав, це означатиме, що ідеї існують незалежно від того, хто про них думає, хіба не так?

Запала довжелезна мовчанка. Моє обличчя було такою самою усміхненою маскою, як і його. Нарешті він промовив, карбуючи кожне слово:

— Перекладачу, залишайся в печері своїх приміток на споді сторінки. Не намагайся видобутися звідти нагору, у текст. Ти не розгадник таємниць, хоч як би тобі цього хотілося… Ти лише звичайний перекладач. Тож перекладай далі!

— Чому це я маю обмежитися роллю звичайного перекладача, якщо ти не хочеш обмежитися роллю звичайного читача? — виклично відказав я. — Ти автор цього твору, тож не заважай мені наслідувати його героїв!

— Але я не автор «Печери ідей»! — мало не плачучи, скрикнула постать у масці.

І вийшла, гримнувши дверима.

Тепер я почуваюся краще. Цю битву, здається, я виграв.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

11*

__________

* Мене розбудило несамовите валування собак. Воно досі лунає, схоже, десь недалеко від моєї темниці. Цікаво, мій тюремник намагається залякати мене чи це просто збіг (в одному принаймні можна бути певним: він не брехав, коли казав, що має собак, бо він їх справді має)? Утім, є й третє, доволі дивне, пояснення: мені ще треба перекласти два розділи, і на кожен лишається по одному Геракловому подвигу: якщо порядок правильний, то цьому, одинадцятому розділу, відповідає приборкання Цербера, а останньому — яблука Гесперид. Цербер — це лютий багатоголовий пес, що стереже браму пекла, куди Геракл мав спуститися, щоб спіймати його. Отож, чи не намагається мій замаскований сторож увести ейдезис до реальності? Тим часом Монтал пише про папірус: «Подертий, брудний, смердить дохлою собакою».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік спустився стрімкими кам’яними сходами туди, де чекала смерть. Це було освітлене каганцями підземне приміщення, що складалося з невеликого передпокою та центрального коридору з видовбаними у скелі камерами по обидва боки. Утім, стояв тут запах не смерті, а того, що їй передує, — передсмертної агонії. «Різниця між двома запахами, либонь, майже непомітна, — подумав чоловік, — а проте кожен пес відчув би її». Крім того, йому видавалося цілком логічним, що тут пахне саме так, адже це була в’язниця, де тримали засуджених на смерть, які чекали виконання присуду.

Тут не змінилося нічого ще від часів Солона, немовби кожна наступна влада побоювалася наближатися до цього місця, щоб якось оновити його. У передпокої охоронці зазвичай грали в кості з нічними вартовими і лаялися після вирішальних кидків: «Собака, Евмольпе! Клянуся Зевсом, тобі платити!»* За передпокоєм короткі сходи вели в густий морок камер, де злочинці ниділи, рахуючи дні, які лишалися їм до приходу вічного мороку. Хоча ці комірки цілком очікувано були позбавлені найпростіших вигод, у деяких випадках робили винятки: наприклад, Сократ, що був ув’язнений у передостанній камері праворуч (хоча деякі наглядачі стверджували, що в останній ліворуч), мав до своїх послуг лежак, каганець, невеличкий стіл і кілька стільців, на яких завжди сиділи його численні відвідувачі. «Але це тому, — пояснювали наглядачі, — що він провів тут багато часу, перш ніж вирок виконали, адже кінець його суду збігся зі Священними днями, коли судно з прочанами пливе до Делосу і страти, як відомо, заборонені… Проте він не скаржився на затримку, аж ніяк… Горопаха мав неабиякий терпець!..» Хай там як, а такі випадки траплялися нечасто. І, ясна річ, для того єдиного в’язня, який зараз чекав своєї останньої години, ніхто не робив жодних винятків: його мали стратити вже сьогодні.

__________

* «Собачий» кидок — найслабший: три одинички. Попри це, автор використовує саме цей термін, щоб посилити ейдезис. До речі, собаки надворі далі гавкають.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Черговим сторожем був молодий раб із Мілосу на ім’я Амфій. Чоловік подумав, уже не вперше, що Амфій, який мав струнке тіло й був значно освіченіший за інших людей свого стану, міг би бути парубком хоч куди, якби, коли він народився, якийсь збитошний бог — чи, може, богиня — не смикнув його ліве око за шворку і не перетворив Амфієве обличчя (на якому до того всього ще й через якийсь дивний лишай борода росла жмутиками) на бентежливу загадку. Яким оком насправді дивиться Амфій? Правим? Чи лівим? Чоловіка завжди турбувало це питання, коли він споглядав молодого раба.

Вони привіталися. Чоловік запитав: «Як він?» Амфій відповів: «Не скаржиться. Мабуть, розмовляє з богами, бо часом я чую, як він щось бурмоче на самоті». Чоловік — то був службовець Одинадцяти на ім’я Тріптем — сказав: «Я хочу його побачити». Амфій запитав: «А що це в тебе з собою, Тріптеме?» Чоловік показав йому невеличкий закоркований кратер. «Коли ми його кинули сюди, він попросив дістати йому трохи вина з Лесбосу». «Стривай-но, Тріптеме, — відказав Амфій, — тобі ж відомо, що передавати в’язням щось іззовні заборонено». Чоловік зітхнув: «Та годі тобі, Амфію. Роби свою роботу і не заважай мені робити свою. Чого ти боїшся? Що він уп’ється в день своєї смерті?» Обоє розсміялися. Чоловік додав: «А