Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

коли уп’ється, то й краще. Коли летітиме шкереберть у Барафронське провалля, то гадатиме, ніби повертається з симпосію в якогось товариша й спіткнувся дорогою додому… “Афіно Ясноока, які жахливі вулиці в нашому місті!”» Вони засміялися знову, цього разу гучніше. Амфій почервонів, немовби засоромився своєї підозріливості. «Проходь, Тріптеме. Можеш дати йому вино, але тільки щоб мої господарі не довідалися про це». — «Не довідаються».

«Він дивиться правим оком, тепер я цього певен», — подумав чоловік, узяв смолоскип і почав спускатися в морок до камер.*

__________

* Дивна невизначеність між «правим» і «лівим», що спостерігається в цьому уривку, — Сократова камера, око раба-сторожа, — імовірно, має на меті ейдетично передати складну й заплутану дорогу, яку Гераклові довелося подолати до царства мертвих.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ми спадаємо з неба разом із гримким воїнством блискавок і на крилах вітру відлітаємо від досконалої геометрії храмів у напрямку до вишуканого району Скамбонід. Унизу під нами видно ламану сіру лінію, що перетинає квартал із кінця в кінець, — це головна вулиця. Так, та цятка, що зараз доволі швидко рухається нею до будинку з садком, — це людина, така крихітна з нашої висоти. Судячи з плаща, це раб. Судячи з прудкості, юнак. Під деревами на нього чекає інший чоловік. Попри запону з віття, його плащ лисніє мокрим блиском. Дощ дужчає. Наш погляд пильнішає. Ми падаємо на обличчя чоловіка, який чекає. Він огрядний, гладкий, із охайною, посрібленою сивиною борідкою та сірими очима, зіниці яких чорніють, наче фібули з гебанового дерева. Він вочевидь нервує: роззирається по боках, аж тут нарешті помічає раба й вираз його стає ще стривоженішим. Що він думає в цю мить?.. Гай-гай, у його голову нам не проникнути!.. Ми опускаємось у плутаницю його шпакуватого волосся, і тут для нас, бідолашних крапель води, усе закінчується.*

__________

* Рух униз, яким починається розділ, разом із плутаниною між «лівим» і «правим», викликає в уяві образ Гераклової подорожі до царства мертвих. У цьому останньому абзаці образ посилено тим, що читач опиняється у краплині дощу, яка долає довгий шлях, перш ніж упасти на голову Гераклові Понтору.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Господарю! Господарю! — загукав молодий раб. — Я ходив до Діагора, як ти наказав, але нікого там не застав!

— Ти певен, що в будинку нікого не було?

— Певен, господарю! Я кілька разів стукав у двері!

— Гаразд, тоді слухай, що маєш робити тепер. Іди до будинку і чекай на мене до полудня. Якщо я не повернуся до того часу, повідом службовців Одинадцятьох. Скажеш їм, що минулої ночі моя рабиня намагалася мене вбити й мені довелося боронитися: коли вони дізнаються, що є труп, то діятимуть швидше. Віддай їм також цей папірус і наполягай, щоб його прочитали архонти. Клянися честю свого господаря, що спокоєві Міста загрожує значна небезпека. Це не зовсім так, але якщо тобі вдаться посіяти в них страх, вони виконають усе точнісінько так, як ти їм скажеш. Зрозумів?

Наляканий раб кивнув.

— Зрозумів, господарю, і все зроблю, як ти кажеш. Але куди ти йдеш? Мене аж морозом всипає від твоїх слів!

— Роби, що наказано, — підвищив голос Геракл, бо дощ дедалі посилювався. — Якщо все буде добре, я повернуся опівдні.

— Ох, господарю, будь обережний! Ця злива віщує щось лихе!

— Якщо виконаєш точно все те, що я звелів, тобі нíчого боятися.

І Геракл рушив крутим узвозом, що спускався у смертенну безодню Міста.*

__________

* Рух «падіння» триває, оповідь «опускається» з неба до Гераклових тривог.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рано-вранці мертві пальці дощу розбудили Діагора: вони ляпотіли по стінах спальні, шкреблися у віконця, стукотіли без спочину у двері. Філософ підвівся з ложа й швидко одягнувся. Накривши голову плащем, як відлогою, вийшов надвір.

Його квартал, Колліт, був мертвий. Зачинені були навіть деякі ятки, наче у святковий день. На найжвавіших вулицях ще можна було зустріти одного-двох перехожих, але в темних провулках самовладно панував дощ. Діагор подумав, що слід поквапитися, якщо він хоче сьогодні вранці побачити Менехма. Власне кажучи, у нього склалося враження, що поспіх конче потрібен, якщо він хоче побачити бодай кого-небудь і де-не-будь, адже всі Афіни перетворилися в його очах на залите дощем кладовище.

Філософ спустився нерівномірним схилом узвозу і вийшов на невеличкий майданчик, з якого вела, теж униз, іще одна вулиця. Там він помітив тінь якогось старого чоловіка, що стояв під карнизом, вочевидь перечікуючи зливу. Діагора вразило змарніле обличчя, блідість якого різко контрастувала з темрявою, що залягла довкола очей. Згодом йому видалися занадто блідими щоки раба, навантаженого двома амфорами. Якась гетера на розі вулиці всміхнулася до нього, наче виголоднілий пес, але білила, що розтіклися по її обличчю, навіяли думку про зітлілий саван. «Клянуся богами доброти, — подумав філософ, — відколи я вийшов з дому, бачу самі лише обличчя мерців! Може, дощ несе із собою якесь передчуття, а може, це через те, що вода вимиває з наших щік колір життя».**

__________

** Звісно, ні те, ні інше. Річ у тому, що Діагор, як завжди, іздалеку «нюхом чує» ейдезис. Афіни в цьому розділі справді перетворилися на царство мертвих.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Поринувши в таке розумування, він помітив, як дві постаті у відлогах виринули з бічної вулиці й рушили в його бік. «Зевса ради, ось іще двоє духів».

Постаті зупинилися перед ним, і одна приязним голосом мовила:

— О Діагоре з Медонту, негайно ходімо з нами, бо має статися щось жахливе.

Незнайомці заступали йому дорогу. У темряві під відлогами невиразно біліли дивним чином подібні одне до одного обличчя.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав філософ. — Хто ви?

Постаті у відлогах перезирнулися.

— Ми — це те жахливе, яке станеться, якщо ти не підеш із нами, — відказала друга.

Раптом Діагор збагнув, що цього разу очі підвели його: білість облич була несправжня.