Читати книгу - "Книга Балтиморів"

— Що ти хочеш сказати?

— Гіллель виявив щось пов’язане з Вуді, й це страшенно його вразило. Не знаю, що саме. Пам’ятаю, влітку після смерті твого дідуся ви подалися до Флориди, щоб допомогти бабусі, й після повернення він зателефонував мені. І сказав, що його ошукали. Але так і не пояснив, про що річ.

*

Повертаючись до Бока-Ратона після того, як цілий день помалу позбувався спогадів, що захарастили дім у Коконат Ґров, я зустрічав Лео, який скаржився, що мене геть не видко.

Якось увечері він заявився до мене на терасу з пакованням пива і шахівницею й сказав:

— Оце халепа з вами. Ви приїхали сюди буцімто писати книжку, а замість того зустрічалися зі своєю колишньою подругою, викрадали пса, а тепер розбираєте мотлох у домі вашого покійного дядечка та й квит — ні на що більше ви не спромоглися.

— Ви помиляєтеся, Лео.

— Коли ви таки почнете писати, то скажіть мені про це. Я буду в захваті, як побачу, що ви «працюватимете».

На столі він угледів альбом зі світлинами. Я забрав старі бабусині альбоми, де не було Балтиморів, і додав туди світлини, які знайшов у дядечка Сола.

— Що ви задумали, Маркусе? — зацікавлено спитався Лео.

— Поправляю, Лео. Відтворюю.

30

Флорида

Січень 2001. За сім років після Драми (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 рік. — Прим. верстальника).

Бабуся регулярно запрошувала дядечка Сола на вечерю. Коли я бував там, то теж до них долучався.

Того вечора вона замовила столик у рибному ресторані на півночі Маямі й лишила на автовідповідачі дядечка Сола побажання щодо вбрання з цієї нагоди. «Ми йдемо в розкішний ресторан, Соле, то прошу тебе, постарайся». Перед тією вечерею дядечко Сол вбрав свій єдиний блайзер і спитав мене:

— Ну як я тобі?

— Ти чудовий.

Але бабця була іншої думки. Прийшли ми вчасно, та оскільки вона прибула раніше, то сказала, що ми запізнилися.

— Ох, Соле, ти завжди запізнюєшся. Та май на увазі, оскільки Маркі з тобою, я подумала, що ви потрапили в корок.

— Мені шкода, матусю.

— Крім того, поглянь на себе, невже ти не міг вдягнути сорочку, що пасувала б до піджака?

— Маркі сказав, що вигляд у мене чудовий.

— Авжеж, я так і сказав, — підтвердив я.

Бабуся стенула плечима.

— Що ж, якщо Маркі так гадає, то нехай уже буде й так. Він же ж зірка. І все ж таки ти мав би стежити за собою, Соле. Раніше ти був такий елегантний.

— То було раніше.

— Ага, я оце балакала з Монклерами телефоном. Натан хотів би бачити нас улітку. Гадаю, й тобі корисно було б розвіятися. Він сказав, що подбає про квитки на літак.

— Ні, мамо. Немає в мене бажання. Я вже казав тобі про це.

— Ти завжди кажеш «ні». Впертий наче віслюк. Натан м’який характером, як оце я, а ти завжди насупроти йшов. Як твій татуньо! Тим-то ви ніколи й не ладнали.

— Нічого такого не було, — сказав дядечко Сол.

— Аякже! Якби ви менше сварилися, то все було б інакше.

Вони трохи погиркалися. Потім ми замовили страви і їли, не мовивши одне одному жодного слова. Коли вже закінчували вечеряти, бабця вийшла з-за столу, сказавши, що їй треба «в одне місце», й оплатила рахунок, щоб не бентежити сина. Цілуючи його перед тим, як піти, вона непомітно тицьнула дядечкові до кишені п’ятдесят доларів. Сіла в таксі, працівник парковки підігнав мій «рейндж-ровер», і ми поїхали.

Як зазвичай, того вечора дядечко Сол теж попросив мене покатати його задля розваги. Він не казав, куди його везти, але я знав, що він від мене хоче. Я прямував Коллінз-авеню й проїжджав повз будинки на березі моря. Часом їхав до Східного Голлівуда і Форт-Лодердейла. Деколи звертав до Авентури і Кантрі-Клаб-Драйв і проїздив повз будинки славетної пори Балтиморів. Врешті він казав: «Повертаймося, Маркі». Я так і не дізнався, чи ті поїздки були для нього даниною ностальгії, чи спробою втечі. Я весь час думав, чи не настане колись така пора, що він попросить мене звернути на автостраду І-95, що провадить до Балтимора, щоб податися до Оук-Парку.

Якось їхали ми отак собі без мети по Маямі, і я спитав дядечка Сола:

— Що сталося поміж тобою й дідусем, що ви не розмовляли дванадцять років?

31

У бабці на нічному столику завжди стояла одна світлина. Зняли її в Нью-Джерсі в середині 1960-х років. На ній — три чоловіки її життя. На першому плані мій батько і дядечко Сол, ще підлітки. За ними мій дідусь, Макс Ґольдман, гордовитий, статечний, далекий від образу того блідого, скоцюрбленого дідочка, що задовольнявся спокійним життям пенсіонера у Флориді, яким я його пам’ятав. На задньому плані височіє красивий білий дім, у якому вони тоді мешкали, на Ґрем-авеню, 1603, в Секокусі.

Жодну родину в тому кварталі не поважали так, як їх. Вони були Ґольдмани-з-Нью-Джерсі. То були найкращі їхні роки.

На чолі родини — Макс Ґольдман. Манери актора і пошиті на замовлення костюми. Неодмінна цигарка в кутику вуст. Лояльний, чесний громадянин, надійний партнер у справах, його слово твердіше за будь-яку угоду. Люблячий чоловік, уважний батько, начальник, якого обожнювали підлеглі. Чоловік, якого всі шанували. Розумний, харизматичний, він міг продати що завгодно і кому завгодно. Комівояжерам і свідкам Єґови, що дзвонили в двері, Великий Ґольдман викладав мистецтво продажу. Садовив їх у кухні й давав поради, а потім ішов з ними провадити практичні уроки.

Він почав з нуля, спершу продавав порохотяги, потім автомобілі, згодом узявся до медичного обладнання й заснував свою справу. За кілька років він стояв на чолі фірми «Ґольдман і компанія», де налічувалося понад п’ять десятків службовців, став одним із головних постачальників медичного обладнання в регіоні, що забезпечило йому досить пристойний рівень життя. Його дружина, Рут Ґольдман, мати родини, яку всі за це шанують і цінують. Вона тихенько провадить бухгалтерію компанії. Це лагідна, вольова жінка з неабияким характером. Їхні двері завжди відчинені для всіх, кому потрібна поміч.

Уже кілька років під час шкільних канікул Максові Ґольдману допомагають у роботі два його сини. Не