Читати книгу - "Нічний черговий"

до вечора. Швейцарці не баряться, коли треба відправити додому мертвого іноземця, йому було всього п'ятдесят два роки. Він забагато метушився. Я подзвонив його дружині. Вона мужньо знесла цей удар. Завтра вона зустрічатиме мене й труну в аеропорту Кеннеді. Вона вже розпочала підготовку до похорону. До речі, ви не знаєте, де Лілі?

— Пішла зробити зачіску.

— Незворушна жінка. За це вона мені й подобається. — Він зняв телефонну трубку і попросив з'єднати його з перукарнею. Чекаючи на відповідь, спитав мене: — Ви зможете завезти нас завтра в Женеву?

— Якщо поліція випустить мене з міста, — нагадав я. — Мій паспорт і досі у них.

— Ах, так, — похопився Фабіан. — Мало не забув. — Він дістав з кишені паспорт і поклав його на стіл. — Ось ваш документ.

— Як вам пощастило його забрати? — спитав я. Хоча, по правді, мене це чомусь не здивувало. З одного боку, я вже звик до його опікувань, з другого — не відчував за собою провини.

— Коли я повернувся до готелю, мені віддав його помічник адміністратора, — пояснив Фабіан. — Кольє знайшлося.

— Хто ж його вкрав?

— Ніхто. Дама заховала його в лижний черевик і забула, де поклала. А її чоловік сьогодні вдень його знайшов. Помічник адміністратора заніс вам у номер письмове вибачення. На вас чекає також розкішний букет квітів і кілька пляшок шампанського... Алло! Алло! — закричав він у трубку. — Покличте, будь ласка, леді Еббот. — Потім обернувся до мене. — Ви нічого не маєте проти, якщо залишитесь на деякий час самі?

— Одверто кажучи, я нічого так гаряче не бажаю.

Від здивування у Фабіана брови поповзли угору.

— Тобто... — почав був він.

— У мене таке відчуття, ніби я вже кілька тижнів беру участь у марафоні, — признався я. — Мені треба відпочити.

— А мені здавалося, що ви непогано розважаєтесь. — У його голосі пролунав докір.

— Кожна людина має право на свою думку, — зауважив я.

— Лілі, — сказав Фабіан у трубку. — Я повинен завтра вилетіти до Америки. На два-три тижні. Хочеш поїхати зі мною? —. Він хвилину слухав, потім усміхнувся. — Моя люба дівчинка! Тоді швидше повертайся, щоб устигла зібратися. — Він поклав трубку. — Вона дуже любить Нью-Йорк. Ми зупинимось у «Сент-Реджісі». Я кажу вам це на той випадок, якщо ви схочете нас розшукати.

— Як же ви обійдетесь без звичної розкоші?

Фабіан знизав плечима.

— Цей готель дуже зручний, — мовив він. — До того ж мені подобається їхній бар. Так чи так, а мені однаково треба було б злітати в Америку. У мене там є справи. Можливо, ми підскочимо на якийсь тиждень у Палм-Біч. Після похорону.

— Америка — дуже черства країна.

— Мені вчувається у вашому голосі образа, Дугласе. — Він потримав у руках пухнастий светр.— Мабуть, він мені не знадобиться.

— У Палм-Бічі, мабуть, таки ні.

— Ви говорите так, ніби я їду розважатись, — Я відчув м'який докір. — Повірте мені, я з більшою насолодою поїхав би з вами в Італію. До речі, вам треба буде залагодити там для мене, пробачте, для нас, одну справу. У мене є там один знайомий італієць, його прізвище Квадрочеллі. Цим італійцям щастить з іменами. Я пошлю йому телеграму, щоб він чекав вас. І ви разом проведете одну нескладну операційну.

— Яку саме?

— Знову цей недовірливий тон!

— Але ж вашу останню операційну аж ніяк не можна назвати успішною.

— Так усе ж обійшлося! — весело вигукнув Фабіан.

— Я не думаю, що в наших справах ми повинні вірити всім до кінця.

Фабіан засміявся, демонструючи прегарні білі зуби.

— Хіба ж про це дізнаєшся наперед? А крім того, я наближаюся до такого віку, коли...

— Майлзе, вас і дубцем не доб'єш,— заперечив я.— І ви самі це чудово знаєте.

Він знову засміявся.

— І все-таки ви повинні зустрітися з доктором Квадрочеллі. Поясніть йому, будь ласка, чому я не зміг приїхати сам. Ви знайдете його в Порто-Ерколе. Туди дві години їзди від Рима. Чудове містечко. Я збирався провести в ньому не менше двох тижнів. Там є гарний невеличкий готель на самому березі моря. Називається «Пелікан». Ідеальне місце, щоб побути удвох з жінкою. — Він зітхнув, згадуючи той гарний готель. — Лілі від нього просто в захваті. Може, ми поїдемо туди трохи згодом. Попросіть номер з великим балконом. А в нашого доктора неподалік звідти вілла.

— Що мене чекає цього разу?

— Передусім я б хотів, щоб ви не були такий похмурий. Я люблю оптимістичних партнерів.

— У мене не такі сталеві нерви, як у вас.

— У мене теж. Вино.

— Що?

— Ви питали мене, що вас чекає цього разу. Я маю намір зайнятися виноробством. Друже мій, люди тепер так п'ють, що було б страшенною дурістю випустити з рук таке діло. Ви помітили, як зростають ціни на вино? Особливо в Америці.

— Не мав нагоди.

— Тоді повірте мені, що це справді так. У Квадрочеллі невеликий маєток поблизу Флоренції. Він виробляє пречудове к'янті. Але в мізерній кількості. Тільки для себе і своїх друзів. Його маєток оточений невеличкими фермами, на яких теж займаються виноробством. Торік ми з ним вирішили скупити все вино в околиці, розлити його в пляшки і під назвою «Квадрочеллі» надсилати у Штати просто в ресторани. Без втручання будь-яких посередників. Уявляєте собі переваги цього бізнесу?

— Поки що ні,— признався я.— Мені досі не траплялося уникати посередників у бізнесі. Але ви, мабуть, знаєте, як це робиться.

— Головне, щоб ви повірили в це, — сказав Фабіан. — Звичайно, в діло треба буде вкласти певну суму грошей. Торік ні в мене, ні в містера Квадрочеллі їх не було.

— А тепер вони у вас є.

— У нас є. Перша особа множини, мій друже. — З виглядом старшого брата він погладив мене по руці. — Від сьогодні і назавжди. Я вже зв'язався з містером Квадрочеллі, тепер він саме робить обрахунки. Я був би вам дуже вдячний, якби ви їх переглянули, а потім зателефонували мені в Нью-Йорк. І взагалі було б непогано, якби ви дзвонили мені кожні два-три дні, скажімо, о десятій ранку. Може, ще щось підвернеться.

— Атож, —