Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

я успішно працював у рекламному відділі студії Warner Brothers у Каліфорнії. Я керував маленьким відділом і готував для преси матеріали про зірок Warner Brothers.

Аж ось мені дали вищу посаду — зробили заступником директора зі зв’язків із громадськістю. Я отримав величезний офіс із холодильником, двох секретарок та відповідальність за сімдесят п'ять авторів, розробників і ведучих на радіо. Я активно взявся до роботи і відразу ж купив собі новий костюм. Я намагався говорити з гідністю. Я встановлював системи звітності, приймав авторитетні рішення і похапцем обідав.

Я був переконаний, що вся політика Warner Brothers зі зв'язків із громадськістю лягла на мої плечі. Мені здавалося, що і приватне, й публічне життя таких відомих осіб, як Бетті Девіс, Олівія Де Хевілленд, Джеймс Кегні, Едвард Дж. Робінсон, Еррол Флінт, Хемфрі Богарт, Енн Шерідан, Алексіс Сміт та Ален Хейл тепер повністю у моїх руках.

Менш ніж за місяць я зрозумів, що у мене виразка шлунка. Може, навіть рак.

На той час я був головою Комітету підтримки військових дій Гільдії рекламних агентів. Мені подобалась ця робота, подобалось зустрічатися з друзями на засіданнях гільдії. Але ці зібрання перетворились для мене на жахіття. Після кожного заходу у мене був напад хвороби. Часто по дорозі додому мені доводилося зупиняти авто і чекати, поки вщухне біль. У мене було так багато роботи і так мало часу. Всі справи були важливими, а я був у такому жалюгідному стані.

Кажу щиру правду — це була найбільш болісна хвороба у моєму житті. Мої нутрощі весь час були зав'язані у тугий вузол. Я схуд, не міг спати. Боліло весь час.

Тому я звернувся до відомого лікаря. Мені його порекомендував один рекламіст. Він сказав, що в цього лікаря багато клієнтів серед працівників рекламного бізнесу.

Лікар був небагатослівним. Я розповів, що мене турбує і чим я заробляю на життя. Здавалося, що його більше цікавить моя робота, ніж хвороба, але перше враження виявилося помилковим: упродовж наступних двох днів він зробив аналізи, навіть рентгеноскопію. А потім попросив зайти до нього і вислухати вердикт.

«Містере Шіппе, — сказав він, відкидаючись на спинку крісла, — ми провели ці виснажливі аналізи. Вони були необхідними, хоча, звичайно, після першого короткого огляду я вже знав, що у вас немає виразки шлунка.

Але я бачив, що ви належите до такої категорії людей і виконуєте таку роботу, що не повірите мені. Тому дозвольте показати вам результати обстеження».

І він мені показав таблиці та рентгенівські знімки і пояснив їхнє значення. Він довів, що я не маю виразки.

«Тепер, — провадив лікар, — це коштувало вам чималої суми, але воно того варте. Ось мій припис: не хвилюйтеся.

Що ж, — він зупинився, бо я почав протестувати, — оскільки я розумію, що ви не можете виконати цей припис негайно, я дам вам „милицю“. Ось пігулки. Вони містять беладонну. Приймайте стільки, скільки вам захочеться. Коли вони закінчаться, приходьте, і я дам вам іще. Вони вам не зашкодять. Але вони вас розслаблятимуть.

Та пам'ятайте: вам вони не потрібні. Все, що вам треба, — це перестати тривожитися.

Якщо ви почнете хвилюватися знову, то прийдете сюди, і я знову виставлю вам чималий рахунок. І що?»

Хотів би я сказати, що послухався його й негайно забув про свої тривоги, — та, на жаль, це не так. Я приймав пігулки кілька тижнів, щоразу, коли відчував, що хвилювання наростає. Вони діяли. Я відразу відчував полегшення.

Але я почувався незручно, приймаючи їх. Я огрядний чоловік. Я майже такий високий, як Абе Лінкольн, і важу майже дев'яносто кілограмів. Проте я приймаю маленькі білі пігулки, щоб заспокоїтися. Коли друзі запитували мене, від чого я лікуюся, мені було соромно казати правду. Поступово я почав кепкувати з себе. Я сказав: «Дивися, Камероне Шіпп, ти поводишся як дурень. Ти сприймаєш себе і свою роботу надто серйозно. Бетті Девіс, Джеймс Карнегі та Едвард Дж. Робінсон стали знаменитостями задовго до того, як ти почав займатися їхньою рекламою; і якщо ти сьогодні помреш, Warner Brothers та їхні зірки якось обійдуться без тебе. Подивися на Ейзенхауера, генералів Маршалла, Макартура, Джиммі Дулітла та адмірала Кінга — вони воювали без пігулок. А ти не можеш керувати Комітетом підтримки військових дій без цих маленьких таблеток?»

Я почав пишатися тим, що обходжуся без ліків. Через деякий час я викинув пігулки і виділив собі часину, щоб подрімати перед вечерею. Поступово я повернувся до нормального життя. Я більше ніколи не бачив того лікаря.

Але я винен йому значно більше, ніж зависокий гонорар за консультацію. Він навчив мене сміятися з себе. Але я думаю, що справжня майстерність полягала у тому, що він утримався від кпинів і сказав, що мені немає про що хвилюватися. Він сприйняв мене серйозно. Він зберіг моє обличчя. Він дав мені вихід. Але він знав тоді, як я знаю 254 зараз, що лікування полягало не в тих дурних маленьких пігулках — лікування полягало у зміні мого психологічного підходу.

Мораль цієї історії така: багатьом людям, які зараз приймають ліки, слід прочитати Частину 7 і розслабитися!

Я навчився вгамовувати тривогу, спостерігаючи, як дружина миє посуд

Реверенд Вільям Вуд

ілька років тому я страждав від болю в шлунку. Я прокидався кілька разів щоночі й не міг заснути, так боліло. Мій тато помер від раку шлунка, тож я боявся, що у мене та сама хвороба — або, щонайменше, виразка. Тому я пішов до лікарні на обстеження. Я звернувся до відомого гастроентеролога, який обстежив мене флюороскопом і зробив рентген шлунка. Він виписав ліки для покращення сну і запевнив, що у мене немає виразки або раку. За його словами, той біль викликаний емоційною напругою. Оскільки я священик, першим його запитанням було: «У раді вашої церкви є старий зануда?»

Він сказав мені те, про що я і так знав: я забагато взяв на себе. Крім недільних проповідей та різноманітних обов'язків, пов'язаних із життям парафії, я також очолював місцеве Товариство Червоного Хреста й був президентом іще однієї благочинної організації. А ще щотижня проводив два-три похорони і кілька інших служб.

Я працював під постійним тиском. Я не міг розслабитися. Я завжди був напружений, кудись поспішав. Я жив у стані постійної тривоги. Я відчував такий біль, що з радістю скористався порадою лікаря. Щопонеділка я почав брати відпустку і передав