Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Віра повільно розплющила очі, відчуваючи, як на неї накочується важкість реальності.

Її тіло все ще зберігало сліди минулої ночі.

Тепло, що не встигло розсіятися.

Дотики, які ще горіли на шкірі.

Що я зробила?

Вона не рухалася, просто лежала, слухаючи власне серцебиття, яке відбивало нерівний ритм.

Звук був надто гучним у тиші кімнати.

Навіть постіль здавалася не такою, як завжди, ніби вона вже належала не лише їй.

Віра відчувала, як щось всередині стискалося – чи то від порожнечі, що залишилася після Марка, чи то від усвідомлення того, що це вже не можна змінити.

Вона відкинула ковдру і сіла, хапаючись за голову, втупившись у свої долоні.

Її розривало.

Вибір чи втеча?

Бажання чи спроба забути?

Нічого не змінилося.

Лише стало складніше.

Віра підвела голову, але не глянула у дзеркало, яке висіло на стіні навпроти.

Вона знала, що побачить там жінку, яка перейшла межу, яку сама собі встановила.

Ти цього хотіла.

Але чи так це насправді?

Вона не знала.

І це було найгірше.

Віра відчувала, як важкість у грудях тільки наростає.

Вона не хотіла думати про минулу ніч.

Але кожен дотик, кожен погляд Марка, його гаряче дихання біля її шкіри — все це було надто реальним, надто яскравим, щоб просто забути.

Вона обережно встала з ліжка, ковзнувши босими ступнями по холодній підлозі, і підійшла до комода, де лежала її розкидана сорочка.

Пальці самі стиснули тканину, і Віра заплющила очі, вдихаючи знайомий запах.

Але тепер у ньому було щось нове.

Щось чуже.

Щось не тільки її.

Вона швидко відкинула сорочку, ніби це могло стерти нічні спогади, і попрямувала у ванну.

Тільки не думати.

Просто змити все це з себе.

Вона відкрутила кран, і гаряча вода миттєво огорнула її тіло.

Очі дивилися у підлогу, руки механічно намилювали шкіру, але відчуття не зникало.

Кожен дотик, кожен поцілунок залишили слід, який не змиє жоден душ.

Навіть якщо стерти сліди на шкірі…

Як стерти те, що вже відбулося?

Віра уперлася руками в стіну, опустивши голову.

Дихання було важким, думки хаотичними.

Її пальці міцніше стиснули плитку.

Навіщо я це зробила?

Але вона не мала відповіді.

Бо як тільки вона спробувала її знайти, на думку знову спливло ім’я, яке не мало б тут бути.

Вадим.

Віра відкрила очі, різко вирівнявшись.

Ні.

Вона не дозволить собі про нього думати.

Це був її вибір.

Її рішення.

То чому всередині було відчуття, що вона програла сама собі?

Віра повільно вийшла з ванної, витираючи вологе волосся рушником.

Тіло було розслабленим після гарячої води, але в голові все ще панував хаос.

Треба взяти себе в руки.

Вона підійшла до комода, взяла легку кофту і накинула її на плечі, готуючись нарешті вийти з кімнати.

Але, відкривши двері, різко завмерла.

Марк стояв біля кухонного столу, спокійно наливаючи собі каву, ніби це була його власна кухня.

Розслаблений. Впевнений. Усміхнений.

Він повернув голову, помітивши її, і в його очах з’явився знайомий азарт.

— О, нарешті ти вирішила з’явитися, — його голос був теплим, легким, ніби нічого не сталося.

Віра повільно видихнула, зціпивши щелепи.

— Що ти тут робиш?

Марк спокійно відпив ковток кави, ніби вона тільки що не запитала очевидну річ.

— Готую сніданок, — відповів він, вказуючи на тарілку з круасанами. — У тебе, до речі, смачна кава.

Віра провела рукою по обличчю, намагаючись приховати роздратування.

— Марку…

Він відірвався від чашки, дивлячись на неї з легким хитрим прищуром.

— Що? Ти така серйозна.

Віра схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати впевнено.

— Нам треба поговорити.

— Поговоримо, — Марк відклав чашку і зробив крок до неї.

Віра миттєво напружилася, відчуваючи, як він скорочує відстань між ними.

— Але ти ж розумієш, що тепер ми вже в іншій точці? — промовив він, нахиляючись трохи ближче, змушуючи її подивитися йому в очі.

— В якій ще «іншій точці»? — спитала вона, намагаючись не відступати.

— У тій, де ти вже не можеш робити вигляд, що між нами нічого немає.

Віра стиснула губи.

Марк посміхнувся, ніби читаючи її думки.

— Віро, досить уникати мене. Ти моя.

Вона відчула, як усередині все обірвалося.

Бо, попри легкість у його голосі, в цих словах було щось дуже справжнє.

— Я не твоя, Марку, — Віра зітхнула, силкуючись тримати спокійний тон.

Марк тільки зухвало посміхнувся, зробивши ще один крок уперед.

— Ах ось як? — Він нахилив голову, уважно вивчаючи її погляд. — Тобто ти хочеш сказати, що все, що було вчора, нічого не означає?

Віра стиснула пальці в кулак, ніби так могла приховати власне напруження.

— Це була… ніч. — Вона ледь помітно ковтнула. — І все.

— «І все?» — Марк повторив її слова, а потім тихо розсміявся. — Ти серйозно думаєш, що я в це повірю?

Він простягнув руку, легенько провівши пальцями по її рукаву, і Віра різко відступила.

— Я не хочу грати в ці ігри, Марку.

— Але ти вже в них граєш, — відповів він м’яко, але впевнено.

Віра відчула, як її терпіння починає розриватися.

— Чого ти хочеш?

Марк знизав плечима, ніби все було очевидним.

— Тебе.

Її серце збилося з ритму.

— Це не так працює.

— А як працює? — його очі звузилися, в голосі з’явилася нотка цікавості.

Віра не знала, що відповісти.

Бо вона й сама не знала, що тепер робити.

Марк дивився на неї уважно, оцінюючи її реакцію, і в якийсь момент зітхнув.

— Добре, давай так. Я дам тобі час.