Читати книгу - "Роман про добру людину"

Певна річ, якби в Терещенкові трохи менше відлунювала дискусія з професором Загородним і він подумки все ще не сперечався зі своїм опонентом, то, замість здивуватися, чого це бабі посеред ночі припекло бавитися дитячими вигадками, аж настільки потураючи Омелькові, Терещенко одразу побачив би те, що після хвилевого запаморочення спалахнуло в його свідомості, очистившися від сторонніх нашарувань: баба Грициха розводить на боки долонею не струмінь води, обережно поплескуючи по ньому правицею, аби він, замість завихрюватися молочними баранчиками, товщав дедалі стрімкішою без зеленавих прошарків дугою, а відхиляє набік весь табір із Карвенделем, рівнинами, горами й водоймами, щоб дати місце Дніпрові у весняному розливі, що його, аж зачучверілий від зусилля видмухує із флояри, а одночасно і з колонки з водою Омелько-флоярник, і щойно тоді Терещенко остаточно зауважує: Омелькові тому так важко, що Дніпром густо одна біля одної рухаються вперед похоронні барки, човни, а то й дошки, плоти чи віка од скринь, на яких лежать мерці, подекуди в білих полотняних штанях, подекуди в куфайках і зітлілому шматті, присипані любистком, а подекуди й просто складені купою, спухлі від голоду або з кулею в потилиці, і покійників стільки, що майже не видно води, хоча глиняні хвилі чорно вирують у щілинах, несучи вперед тлінні рештки людства. «Боже, як же їх багато, — защеміло серце Терещенкові, — невже їх така тьма лише тому, що всі ріки світу впадають у Дніпро, і Дніпро — це ріка мертвих, як запевняв Загородний, хоч досі Терещенко годинами сперечався, обурюючися професорською вигадкою, яка на його очах стала дійсністю, що її він не мав сили переінакшити».

І від цього усвідомлення, а ще більше від безпомічности перед цим безпросвітним жахом Терещенкові так стисло всередині, наче все горе світу зосередилося йому в грудях, і від болю, що його він не витримував (спочатку середину заповнило куснями скла, а тоді вогонь шугонув нутрощами, лишивши ятрущу жужелицю), від розпачу й гніву в його свідомості само собою оприсутнилося, наче то подумав не він, Терещенко, тлінне, слабе створіння, а весь український народ у минулому, теперішньому й майбутньому: Дніпро — це не ріка мертвих, а й ріка живих, це ріка і Страшного Суду, і раю, ріка всіх покривджених і уярмлених, і тому баба Грициха щоночі й супроводжує з Омельком- флоярником усіх мерців (усіх тих, біля кого ніхто з рідних не стояв із добрим, праведним словом, що послужило б за провідника, коли душа прощалася з тілом), аби допомогти їй переступити останню межу на шляху до Всевишнього з легкістю, з якою Терещенко, говорячи щось нерозбірливе про Гермеса й Еврідіку, поклав руку на плече Дмитрика, пропонуючи разом побачити виставу, щоб заки доля назавжди розкидає їх у різні кінці світу, спробувати бодай згрубша висловити те невисловлювальне, без чого людське існування на землі порожніє й втрачає глузд.

Правда, як воно часто й стається, те, що Терещенко в раптовому надхненні заповзявся висловити Дмитрикові на дорогу, так і лишилося не висловлене, бо від надмірної насичености думок і почувань замулилися внутрішні рурки-провідники, які мали б вилити його настрій, суцільну кулясту блискавку, в зрозуміліші слова і речення, але що Терещенкові конче залежить на таборовій виставі, — тобто не так на виставі, як на Дмитриковому товаристві, чи радше на їхній спільній присутності, оскільки Терещенко ніби готується передати йому каганцем із серця до серця частку своєї внутрішньої сили, перед якою розступаються гори навіть тоді, коли людина про це й не здогадується, — Дмитрик вичув з такою наполегливістю, що хоч він і мусів полагодити ще найконечніші справи перед відходом із табору, замість іти вибалушуватися на пописи Лідії Остапівни, Тамари, Наталки, Федя, Дриґаля й самого Теплухи, не тільки автора всіх тодішніх таборових п'єс, а й давнього Дмитрикового знайомого з часів, коли Теплуха ще й не підозрівав, який з нього вилущиться драматург, а особливо режисер-новатор та ще й (правда, одноразовий) конструктор настінного триметрового пано з колючого дроту, цвяхів і літер, виліплених із порошкованого американського молока первісне в одне слово «Гуманізм», до якого таборяни, відповідно до настрою, щоразу, хоча Теплуха після кожної вистави старанно цензурував пано, доліплювали, теж із сухого молока або з пережованого хліба, свої зауваги та побажання, — Дмитрик не спромігся востаннє відмовити своєму вчителеві, наслідком чого обидва й опинилися в бараці-конюшні, який місцева адміністрація дозволила перетворити на театр, потіснивши п'ять родин разом із їхніми дрібновласницькими кіньми за перегородку, що, попри постійні скарги, ані трохи не заважало норовистим тваринам (зокрема ж Онищуковій парі в яблуках і Пелеханевому гнідому), збивши адміністративні дошки, з іржанням і гупанням, від яких валилися стіни, бож нікого не приваблювало класти життя під копита, — а інколи навпаки: зовсім нечутно (може скакуни прослизали крізь двері, як звичайні театролюби) — появлялися серед публіки (адже Пелеханевого гнідого помітили серед глядачів, щойно коли він укусив Олеся Досвітнього за плече, хоча Івась Зарицький протягом усього вечора клепом стирчав на дверях і божився, що до залі він не впустив би коняки, навіть якби вона прийшла в краватці й з особистим запрошенням від Теплухи в руці), цим лише підтверджуючи поголос: мовляв, нехай Онищуки, Пелехані, Охтирські й Ґедзі, родини-власники правопорушницького табуна, і прибули серед білого дня до табору на цих красенях, впряжених у розмальовані фіри з самої Галичини, коні ці — не коні, а звичайнісінька нечиста сила, якій стало забагато звірств на Україні (чи просто нечисть готувалася до нових каверз і вирішила на хвильку перепочити серед втікачів, сіючи серед них незгоду й підозру), бо де ж це бачене, аби таких угодованих румаків (а тим часом, крім Таращуків, ні Охтирські, ні Ґедзі, ні Пелехані своїх коней навіть сіном не підгодовували, принаймні ніхто цього ніколи не зауважував), де хто чув, аби таких опасистих жеребців і кобил не конфіскували по дорозі як не до війська, то бодай на ковбаси, коли навіть старих шкап важко було відстоювати, і не тільки не конфіскували, а ще й разом із їхніми власниками на розмальованих возах без посвідок прийняли до табору, ба більше — одразу ж призначили возити провіянт і виконувати різні, ближче не означувані мандрівки не лише для тих, хто на власну руку на боці організовував кооперативу й поточний промисел, а й для таборової адміністрації, яка врешті-решт