Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

— Я не замовк, — відповів робот. — Весь час доповідав. Ваших наказів не чув. Гадав: обірвано радіозв’язок. Тепер чую. Бачу згори світло.

— Як згори? Зажди. Розповідай все, що сталося, Боте. Докладно, Боте!

— Я раптом упав. Невідомо куди. Запитав вас. Радіозв’язку не було. Куди йти, не знав. Вирішив чекати наказу. Повернутися не мав змоги. Стіни. Наказу не було.

Ця розповідь була неясна, плутана, хоч Бот і намагався сказати все те, що зафіксувала його механічна пам’ять. Не одразу Фізик збагнув, що робот кудись несподівано провалився, в якесь нижнє приміщення. Там, очевидно, були стіни, що повністю екранували радіосигнали, які він увесь час передавав. Тому космонавти його й не чули, тому не працювали й телеекрани. І тільки тепер, коли до місця, куди він провалився, підійшов всюдихід, радіосигнали, що відбивалися згори, від склепіння великого залу, стали трохи чутними. Саме тоді Бот побачив і світло прожектора, що теж відбивалося від стелі.

Фізик тихо спитав Штурмана:

— Не розумію тільки, чому Бот провалився? Адже він ішов слідом за Робом, а той спокійнісінько пройшов увесь зал…

Штурман знизав плечима:

— Один пройшов, а другого підлога не витримала.

— Справді, хіба ж знати, скільки стоять оці руїни? Отож могли провалитися й ми з нашим всюдиходом?

Штурман знову знизав плечима й спитав:

— Що робитимемо?

— Пораджуся з Командиром, — відповів Фізик. — Адже він не чув того, що сповістив Бот.

За хвилину все було з’ясовано. Фізик узяв із собою моток капронового троса, міцно закріпив один його кінець за гак всюдихода і, поступово розмотуючи трос, рушив уперед. Штурман, що лишився на всюдиході, освітлював йому шлях потужними прожекторами.

7

Яскраве електричне світло обох прожекторів надавало похмурому величезному залові химерного, фантастичного вигляду. Кутки, яких не сягали промені світла, поринули в темряву, здавалося, особливо густу і загадкову. Але Фізик не мав можливості оглядатися довкола. Він пильно вдивлявся в чіткі сліди, що їх залишили на вкритій порохом підлозі лапи роботів, раз у раз перевіряючи її міцність. Позаду нього був всюдихід, що заливав світлом шлях, а десь у кінці залу, який видавався неосяжним, слабо миготів далекий прожектор Роба. Між цими двома точками мало бути провалля, в якому зник Бот. Де саме?..

Ага, ось воно!

З країв широкого провалля в підлозі стирчали уламки каменю чи бетону, — цього Фізик не знав. А внизу, десь на глибині чотирьох-п’яти метрів, світився прожектор Бота. Наскільки можна було роздивитися при тьмяному нерівному освітленні, на нижньому поверсі також було порожньо; тільки сухий сірий порох товстим шаром укривав підлогу.

“Та невже ж оті марсіяни не лишили по собі жодної речі?” — здивовано подумав Фізик.

Він уже зібрався кинути Боту моток троса, яким той мав прив’язатися, щоб потім всюдихід витягнув його нагору, як раптом помітив у поросі біля лап робота якісь блискучі скалки. Вони тьмяно вилискували у світлі прожектора, що падало трохи вище за них. Здавалося, це були пластинки світлого металу, напівзасипані сірим порохом. Фізик недовірливо примружив очі: може, це були шматки відшліфованого металу, які відламалися од корпусу робота, коли той падав? Він голосно запитав:

— Боте, у тебе нічого не зламалося?

Після паузи, під час якої робот, мабуть, оглядав себе, він чітко й голосно відповів:

— Усе гаразд. Пошкоджень немає. Впав ногами. Відчув лише струс.

— А що там на підлозі біля тебе, Боте? — Голос Фізика тремтів.

Знову настала невеличка пауза. Робот нахилився, промінь його прожектора ковзнув по підлозі, по пороху.

— Отам, біля твоїх ніг, Боте?..

— Лежить білий метал. Шматки. Подивитись?

— Негайно, Боте!

Робот довгими суглобистими руками взяв одну металеву пластинку і підніс її до своїх фотоелементів. Потім так само байдуже відповів:

— На пластинці рисунки. Нібито літери чи цифри. Прочитати не можу. Брак належної інформації.

Фізик відчув, як холонуть від хвилювання його руки. Уривчасто, напружуючи всі сили, щоб його слова пролунали як наказ, він звелів:

— Боте, збери всі ці пластинки. Всі до одної. Розумієш?

— Так.

— І поклади їх у свою сумку! Обережно, Боте, обережно! І — всі, обов’язково всі!

— Так, — незворушно відповів Бот і знову нахилився.

Робот збирав одну по одній металеві пластинки, складав їх до сумки, що була у нього на боці, присвічуючи собі прожектором. А Фізик стежив за його рухами і сам мимоволі повторював їх. Він знав, що робот діє точно й вправно, але не міг перебороти хвилювання, яке дедалі більше охоплювало його. “Марсіянські знахідки”, — стукотіло у нього в голові. І він раз у раз повторював пересохлими губами:

— Обережно, Боте! Обережно! Не зламай якоїсь! Обережно!

8

Три голови водночас повернулися до люка, що вів у машинне відділення корабля. В очах застигло німе запитання. Командир зайшов через люк у каюту і стояв перед ними — Штурманом, Лікарем і Фізиком. Обличчя його немовби й усміхалося, але очі були чомусь сумні, і це надавало Командирові якогось дивного, незвичайного для нього вигляду. Командир на мить спинився, озираючи присутніх, і вийняв з кишені кілька невеличких аркушів паперу, на яких виднілися рядки літер, показав їх товаришам і нарешті промовив:

— Радий повідомити вас, що Аргос цілком упорався із складним завданням. Текст розшифровано!

— Ура! — несамовито вигукнув Фізик, і раптом йому стало ніяково за свою дитячу вихватку.

Командир ледь усміхнувся:

— Нічого, дорогий Фізику, спочатку я й сам ладен був кричати “ура”. Крім того, саме ж вам належить честь відкриття цих записів на металі. Ще раз вітаю вас, друже.

Штурман і Лікар помітили стриманість Командира і відзначили слово “спочатку”, яке він вимовив. Це їх здивувало. Тільки Фізик, червоний від сорому, не помічав нічого. А Командир поглянув в ілюмінатор, простяг руку й торкнувся вимикача. В каюті “Зеніта-1” згасло світло. Перед очима екіпажу відкрилася чарівна картина нічного марсіянського неба з сяючими, напрочуд великими зірками. Одна з них повільно пливла із заходу на схід — яскрава зірочка сріблясто-блакитного кольору. Це був один з двох супутників Марса — Фобос.

Командир знову ввімкнув світло. Він сів за стіл і трохи урочисто звернувся до присутніх:

— Вас, мабуть, здивувало, що я погасив світло в каюті. Мені просто хотілося ще раз звернути вашу увагу на Фобос, який саме утретє на добу пройшов небосхилом… Чому я зробив це? Зараз ви про все довідаєтесь.

— Та невже ж?.. — зацікавлено спитав Лікар, наче згадавши щось, але так і не закінчив.

Командир знову ледь помітно всміхнувся.

— Так от. Наша електронно-обчислювальна машина Аргос