Читати книгу - "Необхідні речі"

скажеш про каструлі й сковорідки, нічого особливого), тоді перевірила холодильник. Зморщила носа. Забагато недоїдків. Забагато недоїдків – чітка ознака неохайного догляду за домом. Навряд чи Бастер про це знає. Вона на це чобітьми своїми заклалася б. Чоловіки штибу Бастера Кітона не спроможні нічого знайти на кухні навіть з картою й собакою-поводирем.

Нетті ще раз глянула на свій годинник і злякалася. Забагато часу проблукала по будинку. Надто забагато. Вона похапцем почала відривати рожеві аркуші й клеїти їх на різні речі – холодильник, духовку, телефон, що висів на стіні в кухні біля дверей у гараж, шафку з вигнутим передом у їдальні.

І чим швидше вона працювала, тим більше нервувалася.

8

Нетті саме взялася за справу, коли Кітонів червоний «кадиллак» перетнув Олов’яний міст і виїхав на Вотермілл-лейн у бік Касл-В’ю.

– Денфорте? – раптом запитала Міртл. – Можеш підкинути мене до будинку Аманди Вільямс? Знаю, це трохи не по дорозі, але в неї мій набір для фондю. Я подумала… – Сором’язлива усмішка знову з’явилася й зникла з її обличчя. – Подумала, може, приготувати тобі – нам – трохи смакоти. Якраз під гру. Висадиш мене там.

Він розкрив був рота, щоб сказати їй, що будинок Вільямсів дуже не по дорозі, гра ось-ось почнеться, а той довбаний набір для фондю вона може забрати й завтра. Він узагалі не любить сиру, коли той гарячий і тече. У тій херні, напевно, купа бактерій.

А тоді подумав іще раз. Окрім нього, до ради міських виборних належать іще два тупі виродки й одна тупа сука. Сука на ім’я Менді Вільямс. У п’ятницю Кітон зі шкури пнувся, щоб побачитися з Біллом Фуллертоном, міським перукарем, і Гаррі Семюелсом, єдиним у Касл-Року трунарем. Також він щосили старався, щоб виглядало так, ніби це зовсім повсякденні відвідини, хоча це була неправда. Завжди є ймовірність, що Податкова служба почне надсилати листи і їм. Його вдовольнила відповідь, що ні, принаймні поки що, але тієї суки Вільямс у п’ятницю не було в місті.

– Добре, – погодився він, після чого додав: – Можеш запитати її, чи якісь міські справи її не цікавлять. Чи є щось, що нам треба обговорити.

– Ой, любий, ти ж знаєш, я ніколи не вмію такі речі напряму…

– Я знаю, але ти ж можеш запитати, правда? Ти ж не настільки дурна, запитати можеш, правда?

– Так, – поспішно відповіла вона змалілим голосом.

Кітон погладив її руку.

– Вибач.

Міртл подивилася на нього ошелешеними очима. Денфорт перед нею вибачився. Міртл пам’ятала, що за роки їхнього шлюбу він це якось робив, але коли саме, пригадати не могла.

– Просто запитай її, чи наші зі штату її нічим не діймали, – сказав він. – Закони щодо використання землі, та срана каналізація… може, податки. Я б сам зайшов запитав, але реально хочу встигнути до початку.

– Гаразд, Дене.

Дім Вільямсів стояв за пів дороги вгору по Касл-В’ю. Кітон завів «кадиллак» на під’їзну доріжку й зупинився за автомобілем Менді. Іномарка, звісно. «Вольво». Кітон підозрював, що вона латентна комуністка, або лесбійка, або і те, й інше.

Міртл відчинила двері й вийшла, ще раз сяйнувши йому сором’язливою, дещо нервовою усмішкою.

– Повернуся за пів години.

– Добре. Не забудь запитати, чи вона не знає про якісь міські справи, – попросив він.

І якщо розповідь Міртл – хоч якою перекрученою та вийде – про те, що сказала Аманда Вільямс, настовбурчить хоч один волосок у Кітона на шиї, він особисто завітає до тієї сучки… завтра. Не сьогодні. Цей день належить йому. Він почувався настільки добре, що навіть погляду на Аманду Вільямс не витримав би, а базікати – тим паче.

Денфорт ледве дочекався, поки Міртл зачинить за собою двері, після чого здав «кадиллаком» назад на вулицю.

9

Нетті щойно наклеїла останні рожеві аркуші на двері шафи в Кітоновому кабінеті, коли почула, як на під’їзну доріжку виїжджає авто. З горла вибився приглушений писк. На мить вона скам’яніла на місці, не в змозі поворухнутися.

«Спіймали! – скрикнув розум, поки вона дослухалася до м’якого, пухкенького бурмотання грандіозного двигуна “кадиллака”. – Спіймали! Ой, Божа Дитинонько, ласкавий Ісусику, мене спіймали! Він мене вб’є!»

У відповідь заговорив голос містера Ґонта. Тепер він уже не був приязний. Він був холодний і владний, долинав звідкись із глибин у центрі мозку. «НАЙПЕВНІШЕ, він уб’є вас, якщо спіймає, Нетті. А якщо панікуватимете, то точно спіймає. Відповідь проста: не панікуйте. Вийдіть із кімнати. Негайно. Не біжіть, але йдіть швидко. І якомога тихіше».

Нетті поспішила по турецькому килимі з секонд-хенду на підлозі кабінету, ноги були тужаві, як колоди, і бурмотіла: «Містер Ґонт краще знає» – тихою літанією. Вона забігла у вітальню. Рожеві прямокутнички паперу блимали на неї, здавалося, з усіх можливих поверхонь. Один навіть на довгій стрічці скотчу звисав із центрального світильника.

Тепер двигун автомобіля загудів глухо, відлунням. Бастер заїхав у гараж.

«Уперед, Нетті! Негайно! Зараз ваш єдиний шанс!»

Вона кинулася через вітальню, перечепилася через пуфик і розпласталася на підлозі. Нетті вдарилася головою об підлогу, від чого ледь не знепритомніла. І майже напевне знепритомніла б, якби не тонка подушечка декоративного килимка. Перед очима затанцювали яскраві кулясті вогники. Нетті зіп’ялася на ноги, туманно усвідомлюючи, що в неї кровить чоло, і почала смикати дверну ручку, коли двигун автомобіля в гаражі затих. Вона кинула переляканий погляд через плече в бік кухні. Побачила двері гаража, двері, через які він зайде. До них було приклеєно рожевий аркуш.

Ручка повернулася в неї в руці, але двері не відчинялися. Здається, заклинили.

З гаража почулося потужне «гуп-хрясь», коли Кітон затраснув дверцята авто. Тоді деренчання автоматичних дверей, що рухалися на рейках. Вона почула шурхіт його кроків по бетону. Бастер посвистував.

Ошалілий погляд Нетті, частково розмитий кров’ю з порізу на лобі, упав на дверну засувку. Та була повернута. Саме тому двері не відчинялися. Мабуть, вона сама її повернула, коли ввійшла, хоча й не пам’ятала цього. Нетті повернула засувку, відчинила двері й ступила через поріг.

Менш ніж за секунду двері між гаражем і кухнею відчинилися. Денфорт Кітон ступив усередину, розстібаючи пальто. Він зупинився. Свист помер у нього на вустах. Сам він закляк, рука, що наполовину розстебнула нижній ґудзик пальта, спинилася, випнуті губи скам’яніли, після чого Кітон роззирнувся по кухні. Очі округлилися.

Якби він одразу ж підійшов до вікна у вітальні, то побачив би, як Нетті оскаженіло несеться по його газону, а за спиною, наче крила кажана, в неї майорить розстебнуте пальто. Може, він і не впізнав би її, але точно побачив би, що то жінка, і це, мабуть, неабияк змінило би подальший хід подій. Проте від вигляду всіх тих рожевих аркушиків Кітон заціпенів, і після