Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Присягаюся Ісіс та Осірісом, Гором, Хатур і Богом Сонцем — моїм Батьком, що віднині ви сповна пізнаєте силу та милість Секмехт-Баст-Ра, Цариці Ночі та Кішки-Богині з Бубастіса-на-Нілі!

Повернувшись нарешті до свого дому в Аральському проїзді, Ендрю Мак-Дьюї побачив біля входу констебля Мак-Кваррі, трьох хлопчаків — Х’юї, Джеймі та Джорді — та ще купку цікавих і приготувався до найгіршого. Вже була полуденна пора.

Констебль козирнув, торкнувшись кашкета з поліцейськими шашечками, і сказав:

— Сер, я з приводу того, що сталося минулої ночі…

— Так…

— Знаєте, сер, я прийшов, щоб сказати, що все гаразд. Цигани знялися і поїхали геть, їх ніби зовсім тут не було. — Трохи пом’явшись, він додав: — Дякую вам, сер. Ми мали б краще придивитися до них…

— Так, звичайно, — промовив Мак-Дьюї.

— А що стосується малої… — промовив констебль. Мак-Дьюї був здивований тим, що поліцейський, перш ніж відкланятись, переминається з ноги на ногу, наче справжній хлопчисько.

— Так…

Констебль збентежився не на жарт.

— Сер, я буду молитися за її видужання.

— Дякую вам, констебль. Помоліться за неї.

Хлопчаки стояли біля нього, напевне, теж хотіли щось сказати, і коли Мак-Дьюї обернувся до своїх судочинців, Х’юї Стерлінг запитав:

— Сер, а можна нам зайти до вас?

— Боюся, зараз ні…

— Мері-Pya помирає? — запитав Джорді Мак-Набб.

— Йолопе, що ти верзеш! — засичав Х’юї Стерлінг і щосили трусонув хлопчаком.

Мак-Дьюї заспокійливо взяв Х’юї за руку.

— Нічого, хай каже. — І додав: — Так. Боюся, Мері-Руа помирає.

Сказавши це, він подививсь у вічі хлопчакам.

— Сер, нам дуже шкода, — промовив Джеймі Брейд. — Якщо вона помре, я особисто гратиму в неї на похороні.

Мак-Дьюї щиро здивувався. Вони поводились, як наймудріші судді: виносили йому звинувачувальний вирок — і зовсім не тримали злоби!

— Сер, а що сталося з ведмедем? — спитав невгамовний Джорді.

Мак-Дьюї зрозумів, що смерть ведмедя означатиме для хлопця трагедію більшу, ніж смерть його дочки, та це його нітрохи не розлютило. Єдине, що він подумав, це що не варто хлопцеві знати, чим закінчилася сумна історія з ведмедем. І тому сказав:

— Джорді, ведмідь утік, і можеш мені повірити, більше його ніхто не скривдить.

Винагородою Мак-Дьюї стало полегшення, котре намалювалось на обличчі в Джорді, та щира вдячність, якою засвітились очі Х’юї.

— Сер, — сказав Х’юї, — ми чули про вашу нічну пригоду. Ви були… — Він порився у пам’яті, шукаючи слівце, яке б найкраще передало його захват перед учинком ветеринара. — Ви були просто неперевершеним, сер. Спасибі вам.

— Так-так, — розгублено сказав Мак-Дьюї. А потім звернувся до тих, що юрмилися під дверима: — Будь ласка, розходьтеся по домівках. Коли це станеться, ви й так усі знатимете. — І він зайшов у дім.

У домі були лікар Стрейсей, містер Педді, місіс Мак-Кензі та Віллі Беннок. Обвислі складки лікаревого обличчя стали глибшими і сумнішими, ніж були зазвичай. Містер Стрейсей сидів біля хворої. Побачивши Мак-Дьюї, він суворо поцікавився:

— Де вас носить, чорт забирай?

— Шукав допомоги, — коротко кинув Мак-Дьюї.

Містер Педді тихенько зітхнув, і сумні очі на округлому обличчі стали ще сумніші. Він здогадувався, де саме шукав допомоги його друг.

— І що, знайшов?

— Ні.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка, взяв дівчинку на руки і притиснув до грудей, сховавши голову малої під рудими заростями бороди. Він із сумом відзначив, що ще трохи — і Мері-Pya стане зовсім невагомою. Міцно притискаючи дочку до серця, він обернувся до присутніх у кімнаті та з призвуком колишньої ворожості сказав:

— Я не дам їй померти.

— Ти хоч молився, чоловіче? — ледь не втрачаючи терпець, запитав лікар Стрейсей.

— Так, — промовив Мак-Дьюї, трохи стишивши голос. — Я молився.

Містер Педді мимовільно охнув. Ветеринар поглянув йому в очі й сказав:

— Тільки не думай, що я намагався до нього підлеститись.

Злості в лікаря Стрейсея ніби й не було, і коли Мак-Дьюї знову поклав дівчинку на ліжко, він пройшов разом з ним до дверей і сказав:

— Якщо вважатимете, що я ще зможу чимось допомогти, — викликайте о будь-якій годині дня і ночі, і ми щось неодмінно зробимо.

І, дивна річ, містерові Мак-Дьюї захотілося втішити, заспокоїти старого лікаря, і він подумки запитав себе, звідки в нього це нове переживання — співчуття? Як часто тим, хто мав справу з недугами і здоров’ям, життям і смертю, доводилось переживати чужі муки та агонії? Він зрозумів, що глибокі борозни на лікаревому обличчі — це наслідок того життя, коли ти не раз і не два був змушений оголошувати вирок людям, яких так гаряче любили інші і втратити яких було для них величезним ударом.

Мак-Дьюї був удячний Стрейсею, що той утримався від слів, які б убили в батькові останню надію, та дав при цьому зрозуміти, що до ранку наступного дня дівчинка, скоріш за все, не дотягне.

Коли лікар пішов, Мак-Дьюї повернувся до кімнати і, звертаючись до місіс Мак-Кензі та Віллі Беннока, сказав:

— Ще нічого не сталося.

І додав:

— Я по вас пошлю.

Коли вони пішли, містер Педді й собі почав збиратися, теж наміряючись піти, та раптом Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, якщо хочеш, лишайся.

— Ти був у Глені? — запитав священик.

— Так… Я сподівався, що Лорі прийде… що просто прикладе її до серця…

— Ага. Розумію. Але вона не захотіла?

— Я подзенькав її Дзвоном Милосердя. Але вона не виходила. Вона не могла не бачити, що то був я. А потім — а потім мені затьмарилося в