Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Педді енергійно хитнув головою і сказав:

— Ні. — І ще раз повторив: — Ні. Це ще не кінець. Може… — Він раптом прискіпливо глянув на друга. — Ендрю, ти казав, що ти молився.

— Так.

— Тобі допомогло?

— Не знаю, — відповів Мак-Дьюї.

— Ендрю, може, спробуєш іще — і я разом з тобою?

У погляді, яким Мак-Дьюї зміряв свого друга, ще вгадувався слід колишнього агностика — войовничого, бунтівного, але не тільки: у ньому також проступали сором і збентеження людини, котра щойно відкрила для себе, що незалежність і самодостатність у житті ще далеко не все; людини, чия стара, затверділа шкаралупа безвір’я вже бралася глибокими тріщинами, щоправда, ще не облітала.

І тут, як не зрідка бувало, на преподобного Ангуса Педді зійшло божественне осяяння, що, власне, й відрізняло пастора від інших. Він прочитав усі думки, що крилися під пекучо-багряним чолом його друга, і знав, які слова от-от зірвуться з його вуст: «Ангусе, я не стану на коліна!». І щоб не дати їм зірватися, щоб не коритися сліпо принципам своєї віри та церкви, силоміць навертаючи до Бога, щоб, зрештою, не втратити дружби з отим чоловіком, на чию долю випало стільки суворих випробувань, — він швидко проказав:

— Ендрю, ніхто й не вимагає від тебе приниження. — В його голосі, що йшов від щирого серця, звучало співчуття від Бога й від людей. — Прямостоячого чують не гірше за колінопреклоненого. І навіть руки прикладати до грудей не конче. Я не бачу прямого зв’язку між Божим милосердям та любов’ю і нашими позами.

Раптом Мак-Дьюї стало тепло від любові та вдячності до цього чоловіка. Він начебто нарешті зрозумів, що означає для преподобного Педді його Бог і як він намагається прислужитись йому на землі. У товаристві свого друга він завжди почувався невимушено. Що ж до самого Мак-Дьюї, то, відколи він надибав посеред лісової галявини котячу могилку, його не облишала ота переконаність, про яку говорив колись Педді. Тепер він точно знав, що те почуття гніздиться у ньому давно, воно сидить там набагато довше, ніж він міг би сподіватись, і зовсім не залежить від його бажань. А все ж таки, ламати старі звички справа не з легких, і Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, я не знаю, чи здужаю. Я не вмію молитися. Які слова мені казати?

Дивина, подумав він, коли раптом невисока округла фігурка пастора виросла до велетенських розмірів, заповнила собою всю кімнату і сказала:

— Казати? Просто стій та мовчи. Прислухайся. Прислухайся, що в тебе на серці, і дай йому вихід. І я робитиму те ж саме.

І Педді, сама тактовність, обернувся спиною до друга і відійшов до вікна, роздивляючись спорожнілу вулицю та низьку чорну хмару, що важко сунула по західному небу.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка дочки, яка, схоже, дрімала, й став вдивлятись у біле обличчя з прозорою шкірою. Навіть волосся дівчинки було вже не таким рудим. І в голові його з’явилася смиренна думка: «Господи, а може, ще не пізно? Скарай мене, якщо я заслужив, але не забирай її, благаю…»

Обидва чоловіки обернулися, перезирнулися, і Мак-Дьюї спитав:

— А що, коли вже все розписано? Стрейсей казав…

— Ти маєш бути готовим і до цього. Та на світі немає нічого такого, що не можна змінити. Немає такого процесу, якому не даси зворотний хід…

— Ангусе, скажи, ти справді віриш у дива?

— Так, — переконано відповів Педді.

— Ти мене обнадіяв, — озвався Мак-Дьюї.

— Саме це мав на увазі Стрейсей, коли питав, чи ти молився, адже досі ти цим не грішив.

Коли Педді пішов, Мак-Дьюї зайнявся роботою, і це його трохи розраяло. Але він з острахом чекав настання ночі, а надто — тих вранішніх годин, коли найбільше слабнуть узи між тілом людини та її життєдайним духом і припиняється биття натомленого серця.

Кожна наступна година тільки додавала пригніченості Ендрю Мак-Дьюї. Гроза здавалась неминучою. Затишшя перед бурею, нервозне, наелектризоване, висіло над містом і Лохом. О шостій годині, коли він замкнув двері клініки і ступив на коротку стежину, що з’єднувала дім з роботою, на ту саму стежину, на якій, уже цілу вічність тому, його зустрічала руда фея у фартушку, з рудою кішкою на руці, — із заходу долинув відголосок першого громового гуркоту.

Від цього грому всі тривоги Мак-Дьюї ожили з новою силою. Закололо в потилиці, неприємно залоскотало у шлунку, і він спитав: невже сили природи теж змовилися проти нього, і його дівчинка перейде з цього світу до того під спалахи блискавиць та гуркотіння грому?

Назустріч йому вийшла місіс Мак-Кензі. Від безсоння вона ще більше схудла, осунулась, і Мак-Дьюї помітив, що за останні кілька тижнів вона помітно постаріла. Тепер він бачив стару жінку ніби іншими очима. Вона проводила тут весь свій час, була готова дати дівчинці свою жіночу ласку та любов, та на заваді їй ставали його ревнощі.

— Місіс Мак-Кензі, — сказав Мак-Дьюї, — вам неодмінно треба відпочити. Ви йдіть приляжте, а я тут почергую.

— Це вам треба відпочити, — заплакала вона. — Чоловіче, ви коли востаннє спали?

— Дурниці, — відмахнувся Мак-Дьюї.

— Принаймні, — сказала вона, — дайте я хоч поїсти вам принесу. — І раптом, схопивши його за рукав і дивлячись йому у вічі, вигукнула: — Бог милосердний не забере в нас дівчинку, вона ж невинна, наче сам Господь… — І, розвернувшись, зникла в кухні.

Мак-Дьюї зайшов до свого кабінету, звідки через коридор проглядалася дитяча, і став пригадувати всіх богів, з якими він сьогодні спілкувався: Бог містера Стрейсея — Лікар Останньої Надії, котрий з’являється тоді, коли медицина безсило розводить руками; милостивий Бог місіс Мак-Кензі — любитель гугнявих псалмів, а також поліцейський, Санта-Клаус, Стіл Знахідок і Той-Хто-Все-Прощає — усього потроху; та добросердий Друг і Наймач містера Педді.

Як виглядав його Бог, котрий без жодних попереджень проник у його серце і оселився