Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

там, ветеринар не знав, та він і не старався зазирнути в себе. Поки що він просто сподівався, що в Ньому буде щось від Лорі та від його друга Педді. І щойно Мак-Дьюї подумав про невисокого кругленького священика з життєрадісним обличчям і турботливим поглядом, як його знову накрила хвиля теплої вдячності. А потім він подумав про Лорі, пригадав свою нинішню помилку, і йому стало сумно, хоч плач.

Прийшла місіс Мак-Кензі з підносом і заявила:

— Вам треба повечеряти і кілька годин поспати, щоб поновити сили. Я почергую коло дівчинки.

Гуркіт грози поближчав, а потім знову відкотився, неначе стихія хотіла спочатку відвідати прилеглі рівнини, а вже по цих гостинах вилити на Інверанох усю свою грозову злість, яку й так довго стримувала.

— Я хочу, щоб ви трохи відпочили, — відповів Мак-Дьюї. — Бо як буде гроза, то який вже тут сон!.. Усім буде не до того.

Він чув, як місіс Мак-Кензі пішла на кухню: там, у сусідній кімнатці, були її апартаменти. Трохи поївши, Мак-Дьюї закурив, і так, потягуючи люльку, сидів у сутінках, які чимраз густішали. Він не вмикав світла навіть тоді, коли грозові хмари засупонили останні проблиски світла.

Тиша ставала нестерпною. Не шугали з криками чайки, і коли годинник на церковній дзвіниці за добру чверть милі від їхнього дому пробив дев’яту годину, здалося, що звук ударів долинає із сусідньої кімнати. Мак-Дьюї розчув, як у будинку по сусідству, потріскуючи, грає радіо. Лох стояв нерухомий і дзеркально гладенький.

Він зайшов у кімнату до Мері-Pya. Перед тим місіс Мак-Кензі намагалася погодувати її, але марно. Мак-Дьюї взяв руку дівчинки в свою і промовив:

— Не йди від мене, Мері-Руа. — На коротеньку мить у загаслих очах неначе загорівся вогник. — О, Мері, Мері — моя Мері! — заволав Мак-Дьюї. Та наступної миті цей вогник загас: навіть для такої крихітної іскорки у дівчинки не вистачало сил. Очі Мері-Руа знову потьмяніли.

У будинку запала страхітлива тиша. Мак-Дьюї стояв у кімнаті без світла і тримав тонку, ледь теплу руку дівчинки. І раптом тишу розігнало дзенькання вхідного дзвоника. Мак-Дьюї перейшов у коридор, увімкнув світло і крикнув:

— Не турбуйтеся, місіс Мак-Кензі, я відчиню!

Мак-Дьюї був певен, що це повернувся преподобний Педді. Але він помилився і, відчинивши хатні двері, побачив на порозі Лорі.

Спочатку йому здалося, що це просто химерна гра світла й тіні, а на порозі — ніяка не Лорі, а жінка з сусіднього дому. Та раптом до нього дійшло, що він бачить балахон, як дві краплі води схожий на той, у який вона була вбрана тієї ночі, і капюшон, що прикривав мідяне волосся, і сяючі очі, і особливо ніжний вигин її губ. І він вигукнув:

— Лорі!!!

Її зазвичай бліде обличчя пашіло. Мабуть, жінка довго йшла через Глен.

— Ендрю, — промовила Лорі, — я дуже спішила сюди. Але ще треба було нагодувати і позамикати звірів.

— Лорі! — хрипко повторив Мак-Дьюї. — Заходь, Лорі, заходь, бо ще розвієшся, мов сон.

Вона не стала вникати у значення його дивних слів, і поки Мак-Дьюї зачиняв зовнішні двері, пройшла в дім. Коли він ішов слідом за нею, Лорі обернулася і сказала:

— Ендрю, Ендрю, чому ж ти не сказав, що в тебе є маленька дівчинка і що їй зовсім погано?

І навіть тепер, коли вона стояла перед ним, Мак-Дьюї не міг до кінця повірити в її прихід.

— Лорі, — вигукнув він, — невже це Бог прислав тебе до мене?

— Ні, — щиро зізналася Лорі. — Пастор містер Педді. Він був у мене і все розказав.

Коли чудодійна поява отримала таке земне пояснення, то весь будинок і самого містера Мак-Дьюї огорнув дивний спокій. Життя неначе повернулося у звичну колію. Ось вона, з усмішкою подумав Мак-Дьюї, практична сторона релігії, якій служить його друг. Згадав він і самого Педді, життєрадісного, кипучого, який доклав усіх зусиль, випрошуючи в Бога не так уже й багато: просто прийняти їхню сторону, стати їхнім розрадником, Паном Утішником, спасителем останньої інстанції, що допоможе вийти з найглухішого кута тоді, коли все летить шкереберть. І на якусь коротку мить Мак-Дьюї навіть зав’язав розмову з цим Спасителем.

Лорі дивилася на Мак-Дьюї, і на її обличчя мимовільно повернувся вираз сумовитої ніжності.

— Ендрю, — сказала вона, — сьогодні вранці ти зчинив біля мого дому такий галас!.. Ти що, завжди такий нетерплячий? Я вийшла, але ти вже поїхав додому…

Її простота, якої Мак-Дьюї ще не встиг осягнути як слід, обеззброювала його, і чоловік не знав, що йому робити, що казати. Аж ось у сусідній кімнаті тихо ворухнулася дочка — і тієї ж миті все інше відійшло для нього на задній план.

— Ходімо, Лорі, — заквапився Мак-Дьюї, беручи жінку за руку, і повів її до кімнати.

Лорі скинула капюшон. На ній була якась м’яка одежина кольору старого моху, яка вигідно відтіняла її очі та волосся. Жінка підійшла до ліжка і опустилася на долівку. Дівчинка дивилася на неї стражденними очима, але Лорі не поспішала ані говорити з нею, ані пестити. Мак-Дьюї здалося, що жінка і дівчинка дивляться одна на одну безкінечно довго, і погляд Лорі заміняє їй і дотик, і слова.

— Як звати дівчинку? — запитала вона нарешті.

— Мері. Мері-Руа.

І тоді Лорі гукнула тихим, ніжним голосом:

— Мері-Руа… маленька Мері-Руа… Ти мене чуєш?

— Не чекай, що вона відповість, — промовив Мак-Дьюї. — Вона он… у дівчинки був шок, і вона тепер не може говорити. А почалося все з того, що я…

— Ох, Ендрю. — Лорі з невимовним жалем подивилася на нього. А потім запитала: — Можна, я візьму її на руки?

Голос ветеринара знову став шорстким. Йому так захотілося побачити свою дочку в обіймах Лорі, що він не стримався і вигукнув:

— Так, звичайно, візьми. Візьми її на руки, Лорі, не дай піти від