Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

А Пилипиха саме у тіньочку черемшини на призьбі біля хати сиділа, на костур підборіддям спершись. Так ото виліз з тої автівки радянський генерал: тлустий, спітнілий, червономордий... Фуражку зняв, піт з чола білою хусткою витер та й питає: «А можна лі, бабуська, у вас водіци із колодца іспіть?» — та й так нахабно, не отримавши згоди, пішов до колодязя, з якого його ад'ютант вже повне відро тягнув. А як вже прів, то й почув такі бабчині слова: «А чого ж, пий собі, соколику, та й насолоджуйся, бо недовго вже тобі лишилось. Вже й куля на тебе відлита. Твоєю ж зброєю наші хлопці тебе і поцілять!»

Зблід генерал, затрусився увесь, мать-пєрємать, стара дуро, що ти верзеш!? А бабця знай тихесенько собі виводить: «У жопу тебе українці підстрелять, і хоч генерал ти, вмирати будеш важко, люто... Отут в Києві й помреш!»

Ну що із старої дури взяти? Поматюкалися, дверима грюкнули та й поїхали собі, навіть не подякувавши за водичку... І знаєте, хто той генерал був? Ватутін — визволитель Києва, якого бійці УПА з радянської ж трофейної зброї у жопу десь на Рівненщині й підстрелили, та й так вдало, що акурат через півтора місяці у страшних муках з ампутованою ногою віддав червоний генерал душу, а от чи Богу, чи сатані — того вже не знаємо...

Так ото, коли вмирала стара Пилипиха, Оленка, її донька, вагітна була п'ятою дитиною, яка й народилася саме на сороковий день після бабиної смерті. А коли Оленка народжувала, то знов такий буревій довкруж знявся і таке виття чулося, що як і тоді, коли Пилипиха вмирала. Так ото знаючі люди кажуть, що душа її відьмацька і вся сила отій дитині перейшли.

А народилася дівчинка, яку назвали Любкою, на честь Любові Орлової. І хоч зростала Любка справжньою піонеркою, комсомолкою, ударницею соціалістичної праці (була в колгоспі дояркою), всі добре знали, що володіє якоюсь силою, що й дощ може відвести, а коли треба, то й наслати, що корови у неї дояться найкраще, а як переходить у інше господарство, то із собою «надої і забирає». Ото може сказати людині «те роби», а «того не роби», і буде тобі від того добре чи погано. Дітей вміла лікувати одним накладанням рук... Горить дитина, палає, температура під сорок, а чого горить, навіть лікарі сказати не можуть. Кличуть Гордієнчиху. Та тільки руки дитині на лоба покладе, і через годину де тільки та температура ділася. Ну, а вже як хто її образить (а й такі у селі знаходилися), то чекай лиха. Або тхір усіх курей вночі передушить, або колоради саме у них в огороді усю картоплю поточать (а у інших хоч би що), або й гірше щось могло статися... До смертей не доходило, але каліками на все життя залишалися: чи дерево лісоруба приб'є, чи рука якось так під ніж від пилорами вскочить, чи кип'ятком хто обвариться, чи «болгарка» зірветься і прямо по нозі... Чортівня та й годі. І всі, з ким оце траплялося, у той чи інший спосіб Гордієнчиху образили... Чи грошей за випас корів недоплатили, чи у сільраді оббріхують, мовляв, коли землю паювали, то вона собі 15 соток зайвих отримала, чи взагалі кажуть, що вона відьма і людей зі світу зживає... Ну то вопще — темний народ. У XXI столітті таке казати! Тупаки, та й годі.

Так ото коли вона спересердя кинула нашому Лесику у обличчя: «Щоб чорти запхали йому у сраку пляшку безалкогольної «Балтики», і щоб здохнув він, підарас городський, під гнилим парканом!» — то нічого, окрім напівп'яного демонічного сміху, слова старої баби у Лесика не викликали.

«Та пашла ти, старая дура!» — кинув він їй навздогін.

І вона пішла... А він лишився.

І такий шал розгорівся в його душі, так розбурхалися його емоції від усього, що сталося, так вдало «зайшла» ота пляшечка вина, що захотілося «вмазати» ще.

Дарма, що зарікався! Не витримала душа малоросійська! А що в усьому будинку, окрім здоровезної сулії «морячкиного» самогону, яку батько настоював на грушках і зазвичай зберігав у темній шафі, нічого не було, то це нічого! Самогон, так самогон!

«Spirit of wild Ukraine» — «Дух дикої України» — не зрозуміло, чи то з гордістю, чи то з іронією рекламував він «морячкин» напій своїм друзям. Але вже точно, що було у ньому щось таке, що люди геть дурними ставали.

Спершу самогонка, мов вогнем, обпікала нутро, а потім розливалася тілом така приємна, гаряча сила, що хотілося її роздмухувати і роздмухувати ще, вливаючи в себе склянку за склянкою. І витворяти хотілося таке, що тверезій людині й на думку не спаде — іржати, мов кінь, купаючись у крижаній воді ставу, носитися мотоциклом по селу, топити у бочках малих цуценят чи котів, волати пісні дурним голосом, пиздити один одного до крові, не відчуваючи ані болю, ані того, як у тебе ламаються ребра чи ніс, підпалювати сусідські хати, чи просто отак брати сокиру і рубати дерева, чи паркани, чи людей від тої буйної сили, що розпирала тебе із середини.

Словом, усіх чортів, що досі тихесенько сиділи собі в людині, випускав на волю той «морячкин» напій, і робилася людина сама не собою, аж поки не падала знесилена там, де заставав її важкий, безпробудний сон.

Приблизно таке й сталося тієї ночі і з нашим героєм.