Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

В'язні збивалися в гурт, намагаючись зігрівати один одного власними тілами, але скільки того тепла у промерзлих скелетів… Найслабші, у яких опухлі від голоду ноги не витримували, падали, і їх затоптував натовп. Більшість намагалися рухатися, щоб не замерзнути, не бути затоптаними. Скрізь валялися трупи, і територія табору стала моторошним полем смерті.

Володя з Жорою теж блукали по табору й цокотіли від холоду зубами. В свідомості билась тільки одна думка; «Дотягти до вечора, дотягти до нар…»

Несподівано Жора сказав:

— А сьогодні ж свято.

— Яке свято? — здивувався Володя.

— День Радянської Конституції. Невже забув?

І Володі згадалось, як святкували цей день до війни. Червоні прапори на фронтонах будинків, транспаранти, лозунги, збори, доповіді, концерти художньої самодіяльності… На святково вбраних вулицях і майданах радісні люди, дзвінкоголоса дітвора. Скільки було тоді щастя! «Чи ж уміли ми тоді по-справжньому любити наше щастя, берегти його і захищати?..» — з гіркотою і болем думав Володя. Тепер для нього усе те навіки втрачене, лишилися самі болючі спогади…

Зненацька їх зупинив якийсь поляк — виснажений, мокрий, посинілий. Лише в молодих очах ще жеврів слабенький вогник життя. Ці очі пильно дивилися на Жору.

— Я впізнав тебе: колись ти співав на полі смерті, де ми корчували пеньки.

— То й що? — насторожився Жора.

— Я штрафник. Учора поруч зі мною працював Антек Сташевський. Ми розговорилися, і він дуже тепло згадував тебе.

— Де він? — стрепенувся Жора.

— Учора ввечері його убив Зепп…

Ця звістка приголомшила хлопців. Незнайомий ще щось казав їм, але вони уже нічого не чули. Немає більше Антека… І знову проклятий Зепп! Вони навіть не помітили, як почалапав далі незнайомий поляк. Стояли мовчки, тремтіли задубілими тілами, і не знати було, то сльози чи дощові краплини стікають по їхніх запалих щоках…

Дрібна мжичка сікла просто в лице — та так гостро й різко, немов скалочками потовченого скла. Слизькою мрякою вилискували чорні толеві дахи бараків, неначе кришки гігантських домовин. Крізь морок дощової завіси то там, то тут просвічували великі калюжі з купинами задубілих трупів… А живі продовжували механічно рухатись. Цокотіли зубами, дрижали на холоді, як епілептики, однак продовжували відчайдушну боротьбу за життя. Ніякі жахи на них уже не діяли, ось тільки холод проймав, і захиститися від нього можна було лише роботою м'язів, а це залежало від запасу фізичних сил. Отак і змагалися зі смертю, і цьому безнадійному змаганню не видно було кінця…

Чалапаючи по калюжах, Володя відчував, як дедалі більше охоплювала його глуха туга. Іноді натикався поглядом на якийсь труп, хлопця струшувало всього, неначе від різкого удару струмом, і проймав жах. Тоді він намагався дивитися на живих, немов просив у них мужності й сили. Оці нещасні страдники тільки й зв'язували Володю з життям. Він не просто звик до них, братів по нещастю, — зріднився з ними. Неначе незнищенне коріння, вони тримали його у цьому жахливому житті, допомагали чіплятися за найменшу іскорку надії. Та сили танули і гасла надія. Іноді Володі здавалося, що відчуває, як сивіє голова і як впритул заглядає у вічі смерть…

Під вечір йому стало зовсім погано. Володя зрозумів, що він захворів. І невдовзі у нього справді пішла кров — бацили проникли і в його організм. Аж до вечірнього апелю просидів він над вигрібною ямою, корчачись від нестерпного болю в животі і в усьому тілі. Жорі доводилося підтримувати його, щоб не впав у яму, довкола якої навпочіпки сиділи сотні таких же хворих. Гострі болі не припинялись. Володя втрачав останні сили…

У таборі за день не сталося ніяких змін. Живі в'язні, як і раніше, похмурими привидами бродили по табору, механічно переставляючи ноги і боячись зупинитися, місили й місили грузьку, в'язку, липку кашу, і цьому не було кінця. А мертві дубіли в грязюці в неприродних позах. Здавалось, умирає життя на землі, умирає все людство — і ніщо не спроможне зупинити фатальний процес умирання…

І все ж таки Володя з Жорою дотягли до апелю. А потім упали на нари, тремтячи так, що аж зуби вицокували, і втішалися тим, що не опинилися сьогодні в трупарні. На апелі з'ясувалось, що це був рекордний день смертності у цьому таборі.

А вранці ударив мороз. Поземка несла з голих полів колючий сніжок, замітаючи приземкуваті бараки.

Уранці Жора і Петро під пахви ледь виволокли Володю на роботу. Команда «Гаст», як і всі інші, помітно зменшилася. А звір-капо раптом став шовковим, бо сам тяжко захворів і ледве плентався в хвості команди. До місця роботи якось дійшли. Рудий гермайстер дав розпорядження на цілий день і зник — пішов зустрічати дружину, яка мала приїхати з Німеччини. Скориставшись цим, капо розклав невеличке багаття і безжально обсмалював себе на вогнищі, намагаючись зігрітися і вбити невидимі мікроби. Однак його трусила лихоманка. «Невже тиф?» — у розпачі бурмотів він. Вчорашній вовк раптом став ягням. Його вже не цікавила ні робота, ні в'язні — ніщо на світі. Тим часом хлопці знайшли між штабелями затишне місце, кинули туди кілька оберемків стружок і пакувального паперу. Володя заповз у той барліг, і його закрили ящиками.

Він ніяк не міг зігрітися. В голові тьмяною вервечкою снувалися важкі думи, а серце ятрила пекуча туга. Крізь щілину він дивився затуманеними очима на холодне небо, ніби благав у нього допомоги. Та небо було байдужим до його страждань. Володі здавалося, що безнадійна боротьба за життя уже програна — лишилося тільки додати кінця.

Тим часом друзі-підпільники за інструмент виміняли у одного форарбайтера з сусідньої команди пайку хліба. Хліб засмажили на вогні, майже перетворивши його на вугілля, і дали з'їсти Володі, сподіваючись, що це допоможе зупинити кровотечу. Однак хворому стало ще гірше. Так і пролежав він на холоді до вечора — мокрий, знесилений, напівживий. А як ударив гонг і почалося загальне шикування, його віднесли