Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Всі старці поск­рив­ля­лись, що дур­но розд­раж­ни­ли смак, схо­пи­лись з місця та й повтіка­ли з пе­ре­ля­ку од Па­рас­чи­ної душі.

- Та од­несіть же кот­рий та хоч у во­ду вкиньте! - кри­чав Три­ко­за.

Але старці вже то­го й не чу­ли й швид­ко да­ли дра­ла. Кри­вий Три­ко­за му­сив зібра­ти в хуст­ку скиб­ки та шмат­ки свя­че­но­го й шку­тильга­ти доб­ру верст­ву до став­ка, щоб, по хрис­ти­янсько­му зви­чаю, уки­ну­ти в во­ду свя­че­не.

Трикоза вер­тав­ся од став­ка й ішов проз ба­тю­щин двір. На ган­ку сиділа Они­ся й уг­ляділа йо­го. Во­на роз­доб­ри­лась ра­ди праз­ни­ка й хотіла ще по­да­ти йо­му ми­лос­ти­ню грішми.

- Старче бо­жий, а хо­ди ли­шень сю­ди! Ось я тобі по­дам ми­лос­ти­ню грішми.

- Спасибі вам за ту пас­ку, що я оце вки­нув у ста­вок, бо її миші зовсім пе­рет­ру­би­ли все­ре­дині. А як по­дас­те на ми­лос­ти­ню гро­шей "ма­няків", тих ста­ро­давніх, що ніхто їх і не бе­ре, то й за це спа­сибі, - ска­зав Три­ко­за й тільки ру­кою мах­нув.

Онися ви­би­ра­ла з своєї тор­би­ни з грішми старі гроші, ще ви­биті за Пет­ра III, за Ка­те­ри­ни II та за польських ко­ролів, і роз­да­ва­ла їх стар­цям. Старці но­си­лись з ти­ми грішми по жи­дах, але їх ніхто не брав.

Сім'я дру­го­го зя­тя по­ча­ла більша­ти. Він прис­та­вив до ста­ро­го до­му дві кімна­ти, а Па­ла­зя, по­був­ши рік в пансіоні, за­ду­ма­ла приб­ра­ти світли­цю по-євро­пей­ській. Світли­ця бу­ла зас­тав­ле­на, по-давньому, ста­ри­ми об­ра­за­ми під самісіньку сте­лю. Па­ла­зя бо­ялась зо­би­ди­ти матір і пішла на хит­рощі.

- Мамо, в вашій кімнаті ма­ло об­разів; пе­ре­не­су я до вас з світлиці кілька об­разів, щоб вам бу­ло кра­ще мо­ли­тись, - ска­за­ла Па­ла­зя.

- То й по­пе­ре­нось, але не ба­га­то, щоб у світлиці не бу­ли голі стіни, - ска­за­ла Они­ся.

Палазя пе­ре­нес­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту де­сять об­разів, а че­рез тиж­день схо­ва­ла ще в дзвіниці де­сять. Че­рез місяць во­на пе­ре­нес­ла ще в пе­кар­ню п'ять, а в дзвіни­цю знов за­нес­ла де­сять. Ло­па­тинський по­на­во­зив з Києва кар­тин, на яких бу­ли на­мальовані пан­ни з ко­ти­ка­ми, пан­ни з кро­ли­ка­ми і навіть пан­ни з со­бач­ка­ми, й почіпляв їх по стінах. Они­ся все сиділа в своїй кімнаті й рідко хо­ди­ла в світли­цю. Але раз якось у неділю вранці во­на пішла в світли­цю, щоб по­мо­ли­тись бо­гу, гля­ну­ла на стіни й зди­ву­ва­лась. Об­ра­зи зіста­лись тільки по кут­ках. На стінах висіли пан­ни з со­бач­ка­ми та з ко­ти­ка­ми.

- Палазю! А де це подіва­лись об­ра­зи? Що це за Іродіади ви­сять, по­чеп­лені на стінах? - спи­та­ла Они­ся в доч­ки.

- А я ж, ма­мо, пе­ре­нес­ла їх тро­хи в ва­шу кімна­ту, тро­хи в пе­кар­ню. Об­ра­зи вже старі й темні, - ска­за­ла Па­ла­зя.

- А, ти, не­чес­ти­ва! За­раз мені повішай об­ра­зи, бо я отих твоїх про­то­попш з ко­ти­ка­ми та со­ба­ка­ми геть к бісу пов­ки­даю в піч. Навіша­ла паннів, не­на­че ска­же­на Оле­ся. Чи тобі ж не тре­ба душі спасіння, чи, мо­же, й ти маєш на думці тіка­ти з гу­са­ра­ми? Ти хо­чеш, щоб я мо­ли­лась до тих Олесь з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми, чи що?

Довго ла­ялась Они­ся, нев­ва­жа­ючи на неділю, а Па­ла­зя все-та­ки не поп­рий­ма­ла з стін Іродіад з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми.

Оббувшись тро­хи з кар­ти­на­ми, Они­ся ча­сом та­ки ста­ва­ла пе­ред ни­ми, по­тай од усіх, як ніко­го не бу­ло в хаті, й дов­го роз­див­ля­лась на ко­тиків та кро­ликів.

- Та й гарні ж, хи­ря йо­го ма­тері, оті ко­ти­ки та кро­ли­ки - зовсім тобі не­на­че живі! Во­но бу­ло б зовсім гар­но, як­би тільки не голі плечі в тих про­то­попш бу­ли на­мальовані, - го­во­ри­ла Они­ся са­ма до доч­ки.

Онися ду­же лю­би­ла своїх онуків і гляділа їх як най­пильніша нянька. Во­на не спус­ка­ла їх з очей цілий день, са­ма го­ду­ва­ла їх, са­ма кла­ла спа­ти. Влітку цілий день сиділа з дітьми в сад­ку й сте­рег­ла вишні та груші од хлопців. Але во­на сте­рег­ла онуків так, як змія сте­рег­ла цілю­щу во­ду: з прис­лу­ги ніхто не смів і за­че­пи­ти дітей. Як тільки кот­ра най­мич­ка за­че­пить ди­ти­ну й ди­ти­на ча­сом зап­ла­че, Они­ся бра­ла па­ли­цю й лу­пи­ла най­ми­чок. Навіть Па­ла­зя не сміла пос­ва­ри­тись на своїх дітей. Они­ся за­раз кри­ча­ла на неї:

- А, ти, не­чес­ти­ва! Навіщо ти сва­риш­ся на своїх дітей? Ма­ло тобі, що об­ра­зи по­ви­ки­да­ла з ха­ти? Ще по­ви­ки­дай і дітей. Геть пішла з ха­ти. Не зачіпай мені дітей!

Мужичих дітей Они­ся не­на­виділа за те, що во­ни кра­ли в сад­ку груші та яб­лу­ка. Оце, бу­ло, візьме во­на в од­ну ру­ку гру­шу, а в дру­гу різку. Різку схо­ває за спи­ну, а гру­шею ма­нить будлі-яко­го хлоп­ця.

- На, сер­денько моє ми­ле, груш­ку: ти та­кий гар­ний хлоп­чик. На, моя ди­ти­но, на, візьми та з'їж, - так ду­ри­ла Они­ся хлоп­ця.

Хлопець йняв віри й прос­тя­гав ру­ку за гру­шею. Они­ся ха­па­ла йо­го за ру­ку, а дру­гою ру­кою лу­пи­ла дуб­цем по спині. Хлопці, по­куш­ту­вав­ши та­кої груші, об­ми­на­ли Они­сю де­ся­тою ули­цею.

Онися все старілась й ста­ва­ла сер­дитіша й лихіша. Во­на з ран­ку до ве­чо­ра ла­яла або най­ми­чок, або гриз­ла го­ло­ву своїй дочці Па­лазі. Най­мич­ки вже не бо­ялись її ані криш­ки, сміялись з неї в вічі. Во­на все дер­жа­ла ключі од хиж­ки в се­бе, за­ми­ка­ла ту­ди все, що зос­та­ва­лось од обіду, й ви­да­ва­ла аж на дру­гий день. Оце, бу­ло, як на­пе­чуть пи­рогів, Они­ся по обіді збе­ре їх в макітру, од­не­се в хиж­ку та й замк­не. Прий­де вечір, ону­ки про­сять ключів, доч­ка про­сить, а во­на не дає. Стар­ша ону­ка, вже чи­ма­ла дівчи­на, йшла вве­чері в ба­би­ну кімна­ту, сіда­ла на пос­телі в но­гах і ба­ла­ка­ла з нею, аж по­ки во­на зас­не. Тоді унуч­ка ти­хенько ви­тя­га­ла в ба­бусі ключі, од­ми­ка­ла хиж­ку й кра­ла макітру з пи­ро­га­ми. Зять му­сив, ти­хенько од Онисі, по­ро­би­ти другі ключі до хиж­ки й до вся­ких скринь в хижці. Доч­ка й най­мич­ка не сміли без по­ра­ди Онисі нічо­го зва­ри­ти й спек­ти й кож­ний раз хо­ди­ли в її кімна­ту бла­гос­ло­ви­тись.

Раз най­мич­ки, не спи­тав­ши Онисі, за­па­ри­ли собі ква­шу й пос­та­ви­ли гор­щик скраю на печі. Они­ся взя­ла сво­го кос­ту­ра й, по своєму зви­чаю, вий­шла з кімна­ти на ог­ля­ди­ни. Во­на ввійшла в пе­кар­ню й приміти­ла на печі здо­ро­вий гор­щик, нак­ри­тий хуст­кою. В пе­карні ніко­го не бу­ло.

- А це що за гор­щик? - про­мо­ви­ла Они­ся са­ма до се­бе. - Ма­буть, най­мич­ки щось за­ду­ма­ли спек­ти крадько­ма од ме­не.

Онися вже не зду­жа­ла вилізти на піч, щоб заг­ля­ну­ти в гор­щик, і своїм ціпком хотіла ски­ну­ти нак­рит­тя, щоб од ціка­вості