Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Але сьогодні Алекс не підійматиметься на вершечок пагорба. Вона триматиметься в низині, ближче до понівечених погодою й пошарпаних будинків, порослих чагарником дворів, наливайок, що притулилися на розі. Детектив Тернер сказав, що Тара жила на Вудленд-стріт, і навіть без постаті у формі, що чатувала біля дверей, Алекс безпомилково впізнала б помешкання мертвої дівчини. З протилежного боку вулиці жінка обіперлася на паркан сусіднього подвір’я, обхопивши руками ланки ланцюга, наче опускалася під воду в сповільненій зйомці, витріщаючись на потворну багатоповерхівку так, немов та могла заговорити з нею. Двійко типів у спортивних костюмах базікали собі на хіднику, повернувшись спинами до зарослого бур’янами газону Тариного подвір’я, але трималися на поважній відстані. Алекс не могла їх звинувачувати. У негараздах було щось принадне.

«Більшість міст — це палімпсести, — якось сказав їй Дарлінґтон. Довелося тричі братися за пошук цього слова в словнику, поки вона знайшла правильне написання. — Надбудовані знову і знову, аж поки не забудеш, що де було. Але Нью-Гейвен не приховує шрамів. Широкі шосе, що тягнуться не туди, мертві офісні будівлі, краєвиди, на яких немає нічого, крім ліній електропередач. Ніхто не розуміє, скільки всього животіє між ранами, скільки всього це місто може запропонувати. Це місто збудоване для того, щоб тобі хотілося забратися подалі звідси».

Тара жила на гребені одного із цих шрамів.

Алекс не вдягнула плаща, не зібрала волосся. Так їй легко було прикинутися своєю, а вона не хотіла привертати уваги.

Дівчина йшла, не поспішаючи, зупинилася аж за квартал, ніби чекала на когось, перевірила телефон, глипнула похапцем на Норта, однак устигла помітити його розчарований вигляд.

«Розслабся, — пробурмотіла вона. — Я не твоя підлегла, друзяко. Принаймні я так вважаю».

Нарешті з Тариного будинку вийшов чоловік. Високий, худий, убраний у куртку з логотипом «Патріотс» і світлі джинси. Він привітно кивнув офіцерові, надів навушники та спустився цегляними сходами. Алекс потягнулася слідом за ріг будинку. Коли вони зникли з поля зору допитливих поглядів, дівчина поплескала чоловіка по плечу. Він повернувся тієї самої миті, коли дівчина простягнула руку з люстерком. Воно кинуло на його обличчя яскравого сонячного зайчика, і чоловік, затуляючись, викинув уперед долоню й позадкував.

— Якого біса?

Алекс закрила дзеркальце.

— Ой божечки, мені так шкода, — сказала вона. — Я думала, що ви Том Бреді.

Чолов’яга кинув на неї сповнений огиди погляд і розмашистим кроком рушив геть. Алекс підтюпцем побігла назад до багатоповерхівки. Наблизившись до офіцера, вона піднесла люстерко, як бейдж. Світло впало йому на обличчя.

— Уже повернулися? — поцікавився коп, побачивши виключно миттєвий знімок того чолов’яги в куртці «Патріотс». Можливо, у «Рукопису» була найгірша гробниця, але їхні трюки були одними з найкращих.

— Гаманець забув, — пояснила Алекс, якомога грубішим голосом.

Коп кивнув, і вона зникла за парадними дверима. Дівчина заховала люстерко в кишеню й рушила коридором, не сповільнюючи кроків. Вона знайшла Тарине помешкання на другому поверсі, поріг був позначений поліційною стрічкою.

Стерн подумала, що, можливо, доведеться зламати замок — вона навчилася певних азів після того, як мамина любов стала жорстокою і вона заборонила доньці з’являтися у квартирі. Було щось моторошне в тому, щоб уриватися до власного будинку, прослизати всередину, наче примара, стояти на місці, яке могло належати комусь іншому. Утім замка на Тариних дверях не було взагалі. Скидалося на те, що копи вийняли його.

Алекс штовхнула двері ліктем і прослизнула під стрічкою. Очевидно було, що ніхто не повертався, щоб навести лад у Тариному помешканні після того, як його обшукала поліція. Та й хто б це міг бути? Один з його мешканців сидів під вартою, а друга померла й лежала в морзі.

Шухляди були висунуті, подушки скинуті з канап, а деякі розрізані — певно, це зробили копи, що шукали контрабанду. Підлога всіяна дрібним сміттям: плакат, вирваний з рамки, покинута ключка для гольфу, пензлики для макіяжу... Попри це Алекс бачила, що Тара намагалася зробити дім затишним. До стін були пришпилені різнокольорові килимки — фіолетові й сині. «Заспокійливі кольори, — сказала б мама Алекс. — Кольори океану». На вікні, над колекцією сукулентів, висів ловець снів. Алекс підсунула один з горщиків і торкнулася пальцями масного воскового листя рослини, що випиналася з нього. Колись вона на фермерському ринку купила таку саму. Вони майже не потребували догляду чи поливу. Маленькі борці за життя. Дівчина знала, що її рослинку, мабуть, викинули в смітник або поклали в пакет як доказ, але приємно було думати, наче вона досі стоїть на підвіконні в «Ґраунд-Зіро», усотуючи сонячні промені.

Алекс рушила вузьким коридором у спальню. Там панував майже такий самий гармидер. На ліжку лежала купа подушок і плюшевих тварин. З комода зняли задню стінку. З вікна Алекс побачила вістря башти маєтку Марша. Воно було частиною Школи лісового господарства, і на довгому подвір’ї, що здіймалося пагорбом, стояло чимало теплиць — усього за кілька хвилин прогулянки від Тариного помешкання. «За що ти взялася, дівко?»

Норт завмер у коридорі біля ванної кімнати й висіву повітрі. Він казав їй, що потрібне щось із флюїдами.

Ванна кімната була довга й вузька, між високим умивальником і пошарпаною ванною з душем майже не залишилось місця. Алекс окинула поглядом речі на умивальнику й кошик для сміття. Зубна щітка й використані серветки не підійдуть. Норт казав, що річ має бути особистою. Дівчина відчинила шафку. Усередині майже нічого не залишилося, але на горішній полиці стояла синя пластикова коробочка. Наклейка на кришечці закликала: «Зміни свою усмішку, зміни своє життя».

Алекс відкрила. Тарина зубна пластинка. Вигляд у Норта був скептичний.

— Ви хоча б знаєте, що це? — поцікавилася Стерн. — Чи відомо вам, що ви дивитеся на шедевр сучасної ортодонтії?

Привид схрестив руки на грудях.

— Не думаю.

Його і брекети розділяли приблизно півтора століття, але більшість дітлахів у кампусі теж про них навряд чи колись розмірковували. Пластинка — це така річ, як у людські батьки купують дітям, а ті, не задумуючись про ціну, гублять її на екскурсії або забувають у шухляді. Але для Тари вона була важлива. Дівчина місяцями збирала на неї гроші, надівала щоночі перед сном і переймалася, щоб не загубити. «Зміни свою усмішку, зміни своє життя».

Алекс відірвала смужку туалетного паперу й витягнула пластинку з контейнера.

— Це багато