Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Я зробив це… — знову заговорив Саймон. — Зважився померти, бо знав, що не зможу стати для тебе добрим чоловіком. Батьком твоїх дітей. Адже я не раз чув від тебе… ти не приховувала… що хочеш мати дітей, за що, звичайно, я не смів тебе звинувачувати. Особливо, коли дізнався про твою сім'ю…

— Ти теж можеш мати сім'ю, Саймоне.

Наче не чуючи її, він продовжував:

— Навіть у ті хвилини, коли ти завадила розпочати дуель і благородно запропонувала себе за дружину, я попереджав, що дітей у мене не буде…

У ній знову прокинувся колишній гнів.

— Ти казав, що не можеш їх мати. Але виявилося, просто не хочеш. Це зовсім різні речі!

— Ні, - холодно заперечив він. — Для мене не різні. Так чи інакше, я не можу. Моя душа не дозволяє цього. Я вже говорив сто разів.

— Я пам'ятаю, — впалим голосом підтвердила вона.

Їй, вона усвідомлювала, було вже нічого йому сказати. Вичерпано всі слова, всі аргументи. Що ж, якщо ненависть до батька набагато сильніша за любов до неї… що тут можна вдіяти? Тільки змиритись.

— Добре, — сказала вона. — Мабуть, більше про це нема чого говорити.

Він мовчки кивнув головою. Вона теж нахилила голову.

— Добре, — сказала вона рівним голосом. Після чого вийшла із кімнати.

Майже весь решту дня Саймон не бачив Дафну. Він уникав зустрічей з нею, бо не хотів, боявся зайвий раз почуватися в становищі винного. Хоча він намагався переконати себе, провини його ні в чому не було. Рівно ні в чому. Адже — повторював він вдесяте самому собі — він чесно попереджав її про всі наслідки і вона мала повну можливість вчинити по-іншому. Він ні до чого її не примушував. Хіба не так? Хіба його вина, що вона витлумачила сенс його слів дещо інакше і вирішила, що він не може, фізично не може мати дітей? Яка різниця, з якої причини? Факт залишається фактом у будь-якому разі.

Однак незважаючи на всі докори сумління і на те, що він увесь час думав про Дафну і подумки бачив її засмучене обличчя, все-таки він відчував полегшення від того, що тягар таємниці впав з його плечей і Дафна тепер знає все про його сімейні негаразди. Якщо їх можна так назвати. А якщо знає, то може зрозуміти і хоч трохи розділити їх.

Так, остаточно вирішив він уже надвечір, добре, що жодна таємниця не роз'єднує їх більше.

А до ночі майже переконав себе в тому, що взагалі не зробив нічого поганого. Майже тому, що не міг остаточно відмовитися від думки, що, беручи шлюб, розумів: серце Дафни буде розбите і він — прямо чи опосередковано — буде винуватцем. Але він аж ніяк не бажав цього, бо вважав, що вона варта кращого: доброї сім'ї, сімейного щастя і, отже, когось, хто може все це їй дати. А з іншого боку, він був чесно попереджений і сам, немов метелик, летів на вогонь. Навіть не метелик — той не розуміє, куди летить і що на нього чекає.

Він здригнувся від думки про те, хто міг би стати чоловіком Дафни. Ні, він цього не хотів! Навіть одне припущення було для нього нестерпним!

Вона належить йому і тільки йому! Вона його дружина.

Але ж вона бажала і бажає справжньої сім'ї, дітей і, значить, буде з ним нещасливе все життя. А він хоче її й хоче їй щастя… І як бути? Що робити?

Він почував себе в замкненому колі. І туди ж заманив Дафну… Але ж вона сама…

Стій! Досить!.. Це нічого не веде… А що веде?.. І куди?..

Він схопився з крісла в кабінеті, куди знову повернувся з настанням ночі. Потрібно ще раз поговорити із Дафною. Пояснити все, зняти з себе відчуття провини перед нею, і щоб вона зрозуміла і пробачила його. Так, саме зрозуміла і вибачила… Остаточно і безповоротно…

Вона скривджена. До того ж, на те, що він не побажав з нею розмовляти, коли вона так несміливо увійшла до нього в кабінет. І тому не спускалася ні до сніданку, ні до обіду. Він їв наодинці й у повній тиші, якщо не брати до уваги випадкових ударів ножа або вилки про тарілку.

Але ж вона його дружина, чорт забирай! І він має право бачити її за столом… і в ліжку. Так, у ліжку!.. Скрізь, де він захоче!

Він рішуче пройшов сходами, коридором, так само рішуче відчинив двері їхньої спальні і грізно встав на порозі.

Дафни там не було. Він не повірив своїм очам. Де вона? Вже скоро опівночі. Вона має лежати в ліжку.

А, мабуть, у себе у туалетній. Одягає цю безглузду нічну сорочку, яку він майже відразу ж знімає з неї.

— Дафно! — покликав він, підійшовши до дверей.

Відповіді не було. Та й світла там немає — не проникає у щілину під дверима. Він штовхнув двері. У туалетній нікого не було.

Саймон люто смикнув за шнурок дзвінка. Ще й ще раз! Не чекаючи, поки з'явиться хтось із слуг, він вийшов у коридор.

На його заклик поспішала покоївка верхнього поверху, тендітна блондинка, чийого імені він не спромігся дізнатися. На його обличчі вона одразу побачила, що господар чимось розгніваний.

— Де моя дружина? — вигукнув він.

— Ваша дружина?

— Так, — повторив він, — я говорю про неї. — Дівчина, дивилася на нього з таким подивом, що він вважав за розумне пояснити:

— Гадаю, ви здогадуєтеся, про кого я говорю. Вона приблизно вашого зростання, волосся темне, густе…

У нещасної служниці було таке перелякане обличчя, що йому стало соромно за свій сарказм. Він подумав, що вона зараз втече і тоді він взагалі нічого не впізнає. Не будити ж всю прислугу і виставляти себе на посміховисько!

— Де вона? — спитав він набагато м'якше і спокійніше.

— Хіба вона не в своєму ліжку? — пролепетала служниця.