Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Наскільки можу зрозуміти, там її немає. — Він кивнув у бік своєї спальні.

— Але ж вона спить не там, Ваша світлість.

— А де ж хотів би я знати?

— Хіба вона…

Очі служниці ще більше розширилися від жаху, вона тужливо оглядалася, ймовірно, шукаючи шлях до порятунку.

— Кажіть же! — вигукнув Саймон. — Я хочу почути вас нарешті!

— Хіба вона не в колишній кімнаті вашої матері, мілорде?

— Що?! — крикнув він так, наче бідолаха сама змусила його дружину перебратися туди. — З яких пір?

— На мою думку, з сьогоднішнього дня ваша світлість… Але я не знаю… Ми всі так і подумали, що ви займете окремі покої… наприкінці медового місяця. — Вона насилу вимовляла всі ці слова.

— Ви… ви подумали? — пробурчав він.

— Мені сказали, що так чинили ваші батьки, і ви, мабуть, також Ваша світлість.

— Ви… Ми… Батьки! — закричав він. Дівчина відскочила від нього кроків на два. — Не знаю, як батьки, — буркливо продовжував він, уже звертаючись не до неї, а ніби до самого себе. — Але я… я можу робити інакше, чорт мене забирай?

— Звісно, ваша світлість.

— Спасибі, люба… Чи можу я дізнатися у вас, яку саме кімнату з тих, що займала моя мати, обрала зараз її світлість герцогиня?

Тремтячий палець служниці вказав на одну з віддалених дверей:

— Он ту…

— Дякую вам. — Він попрямував у вказаному напрямку, потім ривком обернувся:

— Ви звільнені!

Навіщо йому треба, подумав він, щоб у будинку продовжувала бути свідком того, як він не міг вночі знайти свою власну дружину?

Почекавши, поки замовкли в коридорі звуки кроків засмученої служниці, Саймон сам рушив до дверей нової спальні Дафни. Зупинившись там, він подумав про те, що, по суті, йому нічого сказати їй — усе вже сказано, і, прийшовши до цієї нерадісної думки, все ж таки постукав у двері.

Жодної відповіді.

Він постукав ще раз. Гучніше.

Знову відповіді не було.

Він підняв руку, щоб постукати втретє, але тут йому спало на думку, що, можливо, двері не зачинені. Від кого їй, власне, зачинятися? Чи не від нього ж? Нерозумно, що він не зрозумів цього відразу і зчинив галас.

Він повернув ручку дверей. Чорт! Зачинено зсередини!

Він витратив деякий час на те, щоб вилити свій гнів перед самим собою і перед замкненими дверима. Потім видав щось середнє між людською промовою та риком розлютованого звіра:

— Дафно! — І ще голосніше:

— Дафно! Нарешті почув кроки за дверима.

— Так?

То був її голос. І він звучав диявольськи спокійно. У всякому разі, у порівнянні з його власним.

— Впусти мене!

Мовчання. Потім знову незворушний голос:

— Ні.

Він розгублено подивився на масивні двері. Причиною його розгубленості були не самі двері, а непослух тієї, яка були за дверима і наважилася відповідати «ні» на його наказ. Дружина вона йому чи не дружина, чорт забирай?! Хіба вона не давала клятву перед Богом підкорятися чоловікові своєму?

— Дафно, — сказав він із загрозою, — відкрий негайно!

Мабуть, вона стояла біля самих дверей, бо спочатку він почув її глибоке зітхання, а вже потім слова, і вони звучали дуже розважливо:

— Саймон, єдина причина, через яку я могла б це зробити, — якби мала намір допустити тебе до свого ліжка. Але я не хочу цього, а тому радила б тобі — і решта мешканців будинку, напевно, погодиться зі мною — піти звідси, не шуміти і лягти спати.

Та вона просто знущається з нього! У нього потемніло в очах від злості, а коли туман розвіявся, уважніше придивився до дверей: як би їх зламати?

— Дафно, — сказав він таким спокійним голосом, який налякав його самого, — якщо ти не відчиниш, я… я просто виб'ю двері.

— Ти не зробиш цього, — була теж спокійна відповідь. І оскільки він мовчав, скам'янівши від обурення, вона ще впевненіше повторила:

— Цього ти не зробиш.

Він знову нічого не сказав, проте не через те, що погоджувався з нею, а тому, що був зайнятий рішенням, як краще це зробити.

— Ти можеш поранити себе, якщо зважишся на таке, — почув він її стурбований голос.

— Тоді відкрий, — пробурчав він.

Після короткої паузи ключ повернувся в замку.

У Саймона вистачило витримки упокорити свою лють і не штовхнути двері з усією силою, на яку він був здатний, адже за нею стояла Дафна.

Рукою, що тремтіла від внутрішньої напруги, він розкрив стулки і побачив її, винуватцю цього непристойного нічного скандалу: руки складені на грудях, у повороті голови, у всьому тілі готовність до опору.

— Не смій ніколи замикатися від мене! — крикнув він.

Вона спокійно заперечила:

— Я хотіла побути сама. Хіба я не маю на це права?

Він не вважав за потрібне відповідати на всякі дурниці.

— Завтра вранці накажи віднести всі твої речі назад до нашої спальні! А сама ще сьогодні переберешся туди!

— Ні, - почув він тихий голос.

— Що ти, чорт забирай, кажеш? — прогарчав він.

— А що я, чорт забирай, кажу? — відповіла вона його словами. — «Ні» означає «ні».

Він був такий вражений, що не одразу знайшовся, що відповісти.

— Але ж ти моя дружина, — промимрив він потім. — І мусить спати зі мною. У моєму ліжку.

— Ні.

Яке коротке та яке їтке слово!

— Дафно, я востаннє говорю тобі…

Її очі звузилися. Обличчя наче скам'яніла. Він ніколи не бачив її такою.

— А тепер послухай мене, — сказала вона. — Ти вирішив забрати… відібрати в мене щось важливе для жінки. Що ж, я вирішила відповісти тобі тим самим.

— Чим? — промовив він, ніби не розуміючи, що вона говорить.

— Відібрати в тебе саму себе.

Він просто не вірив своїм вухам. Заціпенів. У нього відібрався язик.

Однак Дафна на цьому не зупинилася. Наблизившись до дверей, вона наказовим