Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— А тепер іди з моєї кімнати!

Ні, цього винести вже не можна! Він затремтів від гніву.

— Це моя кімната! — загорлав він. — Мій будинок! І ти теж належиш мені!

— Тобі не належить нічого, — сказала вона гірко, — крім титулу твого батька. Ти навіть сам не належиш собі.

Знову його очі затуманилися від люті, у вухах зашуміло. Не зовсім усвідомлюючи свої дії, він ступив до неї, ніби маючи намір вдарити… убити… знищити…

Слава Богу, напад ослаб, вибуху не було. Він відчув слабкість у всьому тілі, як після тяжкої хвороби.

— Що т-ти хочеш усім цим сказати? — насилу спитав він сівшим голосом.

— Подумай і зрозумієш, — відповіла вона.

Знову його охопив гнів!

Він кинувся до неї, схопив за руку, трохи вище ліктя. Він розумів, що дуже стискає пальці, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Я вимагаю… Чуєш? Поясни мені!.. Прямо з-зараз!

В її погляді, який вона спрямувала на нього, не було ані страху, ані агресії. Одне розуміння. І ще жалість… Цього тільки не вистачало! Він не потерпить!

— Ти не належиш собі,— сказала вона, — бо батько керує тобою й досі. Навіть із могили.

Саймон пильно дивився на неї, не вимовляючи жодного слова. Вона продовжувала, але вже не з гіркотою, а з сумом:

— Твої вчинки, мови… обраний тобою спосіб життя… вони мають мало спільного з тобою самим, з тим, чого ти бажаєш, чого потребуєш. Всім, рішуче всім, що ти робиш, Саймоне, кожним своїм жестом, словом ти намагаєшся протистояти йому, своєму батькові. Ти безперервно щось доводить мерцеві, сперечаєшся з ним, чиниш опір. Хоча він уже давно нічого не може зробити, нічим відповісти.

— Це не так, — несподівано ясним голосом сказав Саймон і видужав:

— Не зовсім так.

Дафна спробувала відійти убік — їй уже не вистачало хоробрості протистояти цьому сильному, розгніваному чоловікові. Однак він, як і раніше, стискав її руку.

Раптом він нахилився до неї, його друга рука ковзнула її спиною і трохи нижче.

— Ти не зовсім маєш рацію, — шепнув він їй на вухо. — Тому що, коли я ось так торкаюся тебе, у моїх думках немає місця для нього.

Дафна здригнулася, кляня себе за те, що не може не бажати його, за те, що він може зробити так, щоб вона бажала його.

— Коли мої губи торкаються твого вушка, — почула вона його шепіт, — я ні в чому не залежу від нього, нічого йому не доводжу.

Вона знову спробувала вирватися, але залишила всі спроби, як тільки він притис її до себе.

Повільно й обережно він потяг її до ліжка. І знову заговорив:

— І коли я веду тебе до ліжка і ми йдемо… як зараз… немов одна людина… не розділені нічим.

— Ні! — крикнула вона, відчайдушно вириваючись.

Він відпустив її, вражений силою спротиву.

— Коли ти ведеш мене до ліжка, — з риданнями в горлі сказала вона, — то ми не одне ціле. Нас навіть не двоє, бо між нами є твій батько. Він тут завжди…

Саймон знову відчув безпорадність. Що ще може сказати? Що зробити?

Вона продовжувала трохи спокійніше, понизивши голос:

— Можеш ти, дивлячись мені в очі, чесно визнати, що коли відриваєшся від мене… від мого тіла… і віддаєш те, що мусиш віддати мені… віддаєш це краю простирадла… що в ці хвилини думаєш про мене? Можеш?

Він не відповів. Вона сумно похитала головою і відповіла сама:

— Не можеш. Якщо ти чесний.

Вона відступила ще далі від нього, від ліжка. Проте вона знала: він зможе зламати її опір. Якщо захоче. Бо вона сама цього хоче. І тоді завтра вона зненавидить його. І ще більше — саму себе.

Вони стояли, розділені стіною мовчання, в тихій напівтемній кімнаті. На обличчі Саймона ще видно були сліди гніву, образи, надзвичайного подиву — суміш різних почуттів, але Дафні здавалося, що поступово їх починає витісняти просто замішання.

— Я думаю, — лагідно сказала вона, — найкраще зараз тобі піти.

Він розгубився.

— Ти моя дружина.

Вона не відповіла.

— Я на законних підставах володію тобою.

Їй подумалося, що він сам насилу вимовив цю фразу: від розгубленості, від безсилля.

— Що ж, це так, — погодилася вона.

В одну мить він подолав відстань між ними. Його руки знову зімкнулися навколо її талії.

— Я можу зробити так, що ти захочеш мене, — прошепотів він.

— Знаю.

Знову в його голосі перемогло роздратування:

— І навіть якщо не зможу цього зробити, ти все одно належиш мені. Я маю право застосувати силу і залишитися тут. В цій кімнаті.

Втомленим, відчуженим голосом вона вимовила:

- І це я знаю. Але ти ніколи так не вчиниш.

Він знав, що вона має рацію, і тому змусив себе відірватися від неї і стрімко вибіг з кімнати.

Розділ 18

…Невже ваш автор — єдиний із усіх, хто міг помітити, що чоловіки з вищого суспільства стали цими днями поглинати набагато більше спиртних напоїв?

«Світська хроніка леді Уїслдаун», 4 червня 1813 року

Саймон пішов зі спальні Дафни і напився. Це не було для нього звичним та улюбленим заняттям, але він зробив це.

За кілька миль від Клайвдона, на березі моря, було чимало питних закладів, куди частенько заходили моряки, щоб випити, а також побитися. Двоє з них пішли до Саймона. Він обмолотив обох.

У глибинах його душі вирувала злість, кипіла лють, вони шукали виходу і знайшли його цієї ночі. Йому потрібен був найменший привід, аби вступити у бійку. Привід теж знайшовся.

Саймон був уже добряче п'яний, коли почалася бійка, і бачив у своїх супротивниках не червоних від сонця