Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Modus operandi Бога, — розмірковував Майк, — полягає в перетворенні зла на добро. Якщо Він існує, то робить свою справу й зараз, хоч наші очі й не здатні це сприйняти; цей процес відбувається під поверхнею реальності, і помітять його лише пізніше. Можливо, наші нащадки. Нікчеми, що не знатимуть, яку жахливу війну нам довелося пережити і яких втрат зазнати, доки не помітять примітку у якій-небудь маловідомій історичній книжці. Коротеньку згадку. Без списку загиблих.
Десь мають побудувати пам’ятник, — подумав Майк, — зі списком тих, хто поліг. І що гірше — тих, хто — ні. Хто був змушений жити після смерті. Як Боб Арктор. Це найсумніше.
А що як Донна — найманка, — міркував він. — Працює неофіційно. Такі найбільше нагадують примар. Вони здатні зникнути назавжди. Нові імена, нові місця перебування. Питаєш себе — де вона тепер? І відповідь на це... Ніде. Тому що її тут узагалі не було».
Знову всівшись за дерев’яний стіл, Майк Вестевей доїв свій бургер і допив «Колу». Зрештою, це було краще за те, чим годували їх у «Нью-Пас». Навіть якщо цей бургер був виготовлений із подрібнених коров’ячих анусів.
«Подзвонити Донні, спробувати її відшукати, заволодіти нею... Я прагну того, чого прагнув Боб Арктор, тож, можливо, воно й на краще, що його, так би мовити, більше немає. У його житті трагедія вже відбулася. Бути закоханим у безтілесного духа. Оце справді прикро. Безнадійність. Її ім’я не згадають на жодній друкованій сторінці, її ім’я не з’явиться в жодних анналах людської історії: ні місця проживання, ні імені. Вона з таких, — подумав Майк, — і саме в таких дівчат найбільше закохуєшся, такі не залишають тобі надії, бо вислизають, щойно ти їх обіймеш.
Тож, можливо, ми вберегли його від чогось гіршого, — виснував Вестевей. — І вчинивши так, належним чином використали те, що від нього лишилося. Заради хорошої і важливої мети.
Якщо нам пощастить».
— Ти знаєш які-небудь історії? — запитала якось Тельма.
— Я знаю історію про вовка, — відповів Брюс.
— Про вовка й бабусю?
— Ні, — відказав він. — Про чорно-білого вовка. Він сидів на дереві й постійно стрибав на тварин фермера. Урешті-решт фермер зібрав усіх своїх синів і всіх їхніх друзів, і вони стали довкола дерева, чекаючи, доки чорно-білий вовк не зістрибне. Нарешті вовк стрибнув на паршиву коричневу тварину, і люди поцілили в його чорно-білу шкуру.
— Ой, — мовила Тельма. — Це дуже погано.
— Але шкуру вони зберегли, — продовжив Брюс. — Вони здерли з великого чорно-білого вовка, який стрибав з дерева, шкуру і зберегли цю красу, аби їхні нащадки, ті, хто житиме після них, бачили, яким він був, і милувалися ним, його силою і розміром. І наступні покоління говорили про цього вовка і склали багато історій про його відвагу й силу, і оплакували його смерть.
— Навіщо вони його застрелили?
— Бо мусили,— сказав він.— Так і треба робити з такими вовками.
— А інші історії знаєш? Кращі?
— Ні,— відказав Брюс,— це — єдина історія, яку я знаю.
Він сидів і пригадував, як вовк насолоджувався своїм умінням вправно стрибати, тим, як його прекрасне тіло стрибало знову й знову, але тепер цього тіла не стало, його підстрелили. Заради вбогих тварин, яких, так чи інакше, заб’ють і з’їдять. Тварин, які не мали сили, які ніколи не стрибали, чиїми тілами ніхто не пишався. Хоча, з іншого боку, ці тварини могли животіти й далі. А чорно-білий вовк ніколи не скаржився; він нічого не сказав, навіть коли його підстрелили. Його пазурі й далі глибоко впивалися у здобич. Без жодної мети. Він просто так жив, і йому це подобалося. Для нього це був єдиний можливий шлях. Його єдиний спосіб життя. Єдине, що він знав. І його вбили.
— А ось і вовк! — вигукнула Тельма, незграбно стрибаючи довкола. — У-у-у, у-у-у!
Вона хотіла щось схопити, але схибила, і Брюс із жахом помітив, що з нею щось негаразд. Збентежившись і здивувавшись, як таке може бути, він уперше побачив, що Тельма — каліка.
— Ти не вовк, — сказав він.
Але шкандибаючи і пересуваючись навпомацки, вона і далі спотикалась; її каліцтво не зникало. Брюс запитував себе, як...
Ich unglücksel’ get Atlas! Eine Welt,
Die ganze Welt der Schmerzen muß ich tragen,
Ich trage Unerträgliches, und brechen
Will mir das Herz im Leibe.[8]
...могло існувати щось настільки сумне. Він рушив далі.
За його спиною Тельма продовжувала бавитися. Вона перечіплялася й падала. «Цікаво, що вона відчуває?» — подумав Брюс.
Він сунув коридором у пошуках пилососа. Йому сказали, що він мусить ретельно пропилососити велику гральну кімнату, де діти проводили більшу частину дня.
— По коридору праворуч,— мовила якась людина. Це був Ерл.
— Дякую, Ерле,— відказав Брюс.
Прийшовши під зачинені двері, він почав стукати, а тоді відчинив їх.
Усередині стояла стара жінка з трьома гумовими м’ячами, вона намагалася ними жонглювати. Стара повернулася до Брюса, сиве розпатлане волосся спадало їй на плечі, вона усміхалася до нього, проте фактично не мала зубів. На ній були короткі білі шкарпетки й тенісні туфлі. Він побачив запалі очі: запалі очі, усмішка, порожній рот.
— Можеш так? — прохрипіла стара й підкинула всі три м’ячі у повітря. Вони впали, вдарившись об неї і поскакавши підлогою. Відпльовуючись і регочучи, стара нахилилася по них.
— Не можу,— відказав Брюс, завмерши в збентеженні.
— Я — можу, — худа стара істота, у якої під час рухів тріщали кістки рук, підняла м’ячі й скосила погляд, намагаючись усе зробити правильно.
Коло дверей з’явилася ще одна людина і стала поруч із Брюсом, також спостерігаючи.
— Як довго вона тренується? — поцікавився Брюс.
— Досить довго, — відказала людина, що стояла поруч. — Спробуй знову. Тобі вже майже вдається!
Стара заквоктала й нахилилася, нишпорячи руками по підлозі, знову збираючи м’ячі.
— Ще один — ось там,—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Затьмарення, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.