Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

Чому саме сьогодні їй довелося робити такий вибір? Чому така негода? У Робін усередині все переверталося від тривоги, а рух на дорозі завмер.

Страйк нічого не казав, зате ввімкнув радіо. Салон заповнила пісня «Таке That». Співали про рух уперед, хоча жодного руху не було. Музика діяла Робін на нерви, але вона мовчала.

Довга низка машин просунулася вперед на кілька футів.

«Боже, будь ласка, дай мені вчасно дістатися до вокзалу»,— подумки молилася Робін.

Три чверті години вони повзли крізь снігопад, а надвечірнє світло навколо пригасало. Океан часу, який, здавалося, лишався до вечірнього поїзда, тепер ввижався Робін пересохлим ставком, у якому вона скоро може лишитися сама, покинута.

Ось вони вже побачили перед собою власне аварію: поліція, мигавки, розбитий «поло».

— Ти встигнеш,— мовив Страйк, заговоривши вперше, відколи увімкнув радіо; вони чекали, коли регулювальник дозволить проїхати.— Впритул, але встигнеш.

Робін не відповіла. Вона розуміла, що це її власна провина, а не його — він їй пропонував вихідний. Саме вона наполягла на мандрівці до Девону, вона брехала Метью про недоступність квитків на інші поїзди. Краще було простояти весь шлях від Лондона до Гарроґейта, але не проґавити похорону місіс Канліфф. Страйк шістнадцять років був з Шарлоттою — то разом, то порізно, і врешті-решт вони розбіглися через роботу. Робін не хотіла втратити Метью. Нащо вона це зробила? Нащо запропонувала відвезти Страйка?

Рух на трасі був щільний і повільний. О п’ятій годині дісталися затору на в’їзді в Рединг і знову застрягли. Страйк увімкнув новини на радіо. Робін вслухалася, чи не скажуть щось про вбивство Квайна, але серце її було в Йоркширі, ніби йому вдалося перестрибнути через затори й невмолимі милі засніжених площин між нею та домівкою.

— Сьогодні поліція підтвердила, що письменник Оуен Квайн, чиє тіло шість днів тому знайшли в будинку в районі станції «Беронз-корт», у Лондоні, був убитий у той самий спосіб, що й герой його останньої, наразі ще не опублікованої книжки. Арештів у справі поки що немає. Детектив-інспектор Ричард Анстис, що керує розслідуванням, удень дав інтерв’ю пресі.

Страйк звернув увагу на стриманий, напружений тон Анстиса. Той не хотів давати інформацію за таких обставин.

— Ми зацікавлені в розмові з усіма, хто мав доступ до рукопису останнього роману містера Квайна...

— Детективе, ви можете розказати, як саме вбито містера Квайна? — почувся енергійний чоловічий голос.

— Ми чекаємо на повні дані експертизи,— відповів Анстис; його перебила жінка:

— Ви можете підтвердити, що вбивця забрав частини тіла містера Квайна?

— Частину внутрішніх органів містера Квайна не виявлено на місці злочину,— підтвердив Анстис.— Ми розробляємо кілька версій і звернемося до громадськості по будь-яку інформацію. Це звірячий злочин, і ми гадаємо, що злочинець украй небезпечний.

— Тільки не це,— з відчаєм мовила Робін, і Страйк, звівши очі, побачив попереду стіну червоних вогнів.— Знову аварія...

Страйк вимкнув радіо, опустив скло і висунув голову у віхолу.

— Ні,— гукнув він до Робін.— То просто хтось застряг за узбіччі... занесло... за хвилину знову поїдемо,— запевнив він.

Але затор розчистили тільки за сорок хвилин. Усі три смуги були заповнені машинами; вони не їхали, а повзли.

— Я не встигну,— сказала Робін пересохлим горлом, коли нарешті дісталися краю Лондона. Була десята двадцять...

— Встигнеш,— заперечив Страйк.— Вимкни ту хрінь,— звелів він і відключив навігатор,— і отуди не їдь...

— Але я маю довезти тебе...

— Забудь, ти не мусиш мене довозити — тут ліворуч...

— Я не можу туди їхати, там однобічний рух!

— Ліворуч! — ревнув Страйк, тягнучи за кермо.

— Не роби так, це небез...

— Ти хочеш потрапити на той чортів похорон? То газуй! Тут праворуч...

— Де ми?

— Я знаю, що роблю,— відповів Страйк, вдивляючись у снігопад.— Прямо! Батько мого друга Ніка — таксист, він мене дечого навчив... тут знову прямо... на знак «В’їзд заборонено» не дивися, хто звідти виїде в такий вечір? Прямо, на світлофорі ліворуч!

— Я не можу просто викинути тебе на вокзалі! — мовила Робін, сліпо слідуючи інструкціям.— Ти не можеш керувати цією машиною, що ти робитимеш?

— Та к бісу ту машину, щось вигадаю... тут прямо, другий поворот праворуч...

За п’ять хвилин до одинадцятої перед Робін, ніби видіння раю у снігах, постали вежі вокзалу Сент-Панкрас.

— Паркуйся, вилазь і біжи,— сказав Страйк.— Набери мене, якщо встигнеш. Якщо ні — я чекатиму тут.

— Дякую!

Й от вона зникла, помчала крізь снігопад із сумкою в руці. Страйк дивився, як вона зникає в темряві, уявив, як вона ковзає на слизькій підлозі станції, але не падає, як дикими очима оглядає платформу... Згідно з його інструкціями, Робін лишила машину на подвійній смузі. Якщо вона сяде в поїзд, то він застрягне в орендованій машині, якою не може керувати і яку точно забере евакуатор.

Золоті стрілки годинника на вежі Сент-Панкраса невмолимо рухалися до одинадцятої години. Страйк уявляв, як зачиняються двері вагона, як Робін мчить платформою з розмаяним золотим волоссям...

Одна хвилина по одинадцятій. Страйк спрямував погляд на вхід до вокзалу, чекаючи.

Робін не виходила. Він чекав. П’ять хвилин по одинадцятій. Шість.

Задзвонив мобільний.

— Устигла?

— Ледь-ледь... поїзд уже відходив... Корморане, дякую, дякую тобі!

— Та без проблем,— відповів Страйк, оглядаючи темну обмерзлу площу, вдивляючись у дедалі густіший снігопад.— Добре доїхати. Я тут усе вирішу. І нехай щастить завтра.

— Дякую! — повторила вона і повісила слухавку.

Тягнучись по милиці, Страйк подумав, що в боргу перед нею, але його зовсім не тішила перспектива на одній нозі перетинати цілий Лондон. Чималий штраф за покинуту посеред міста машину принаджував його ще менше.

31

Danger, the spur of all great minds.

George Chapman, The Revenge of Bussy d'Ambois[37]

Денієл Чард, подумав Страйк, не схвалив би крихітного орендованого горища на Денмарк-стріт — хіба тільки знайшов би примітивний шарм у лініях старого тостера чи настільної лампи,— але одноногий чоловік міг сказати про це місце чимало доброго. В суботу вранці його коліно ще не було готове до протеза, але до всіх поверхонь легко можна було дотягнутися руками; всі відстані можна було здолати короткими стрибками; у холодильнику були харчі, була гаряча вода, були цигарки. Сьогодні Страйк щиро любив це житло. Вікно запотіло від конденсату, крізь туман виднівся сніг на підвіконні з того боку.

Поснідавши, Страйк лежав на ліжку, курив,