Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Та вирішу,— відповіла Робін, стримуючи бажання заридати вголос.— Я дуже цього хочу. Я заради цього лишилася.

— Тоді давай уже усміхнися, чорт забирай, і їж свій бургер.

Робін важко було їсти, бо в горлі стояв клубок. Її трусило, але настрій був піднесений. Вона не помилялася: Страйк бачив у ній те, що сам мав у собі. Вони обоє були людьми, що працювали не тільки заради грошей...

— То розкажи мені про Денієла Чарда,— попросила вона.

Страйк розказав, а цікаве сімейство зібрало речі й пішло, все потай поглядаючи на пару, яка видалася такою незрозумілою (що то було — коханці посварилися? полаялося подружжя? як вони так швидко помирилися?).

— Схильний до параної, ексцентричний, занурений у себе,— за п’ять хвилин підбивав підсумок Страйк,— але щось у цьому є. Джері Вальдгрейв міг співпрацювати з Квайном.

З іншого боку, він міг звільнитися, бо більше не витримував Чарда — гадаю, працювати з ним нелегко. Будеш каву?

Робін глянула на годинник. Сніг усе падав; вона боялася заторів, через які не встигне на поїзд до Йоркшира, але після цієї розмови прагнула довести свою відданість роботі, тож погодилася. Хай там що, вона хотіла дещо розповісти Страйкові, поки отак сидить з ним лицем до лиця. За кермом це буде і наполовину не так приємно — хочеться бачити його реакцію.

— Я теж дещо дізналася про Чарда,— сказала вона, повернувшись із двома чашками і яблучним пирогом для Страйка.

— Слуги пліткували?

— Ні,— відповіла Робін.— Вони мені ледве одне слово сказали, поки я сиділа в кухні. Вони ніби обидва були не в гуморі.

— За словами Чарда, їм не подобається Девон. Більше люблять Лондон. Це брат і сестра?

— Гадаю, мати й син,— відповіла Робін.— Він на неї казав «Маму». Хай там як, я попросилася до вбиральні, а вбиральня для слуг якраз поруч з майстернею художника. Денієл Чард чимало знає про анатомію,— провадила вона.— Там всюди на стінах анатомічні рисунки Леонардо да Вінчі, а в кутку — анатомічна модель. Моторошна, з воску. А на мольберті,— додала вона,— дуже детальний портрет служника Менні. Він лежить. Оголений.

Страйк відставив каву.

— Це дуже цікава інформація,— повільно сказав він.

— Подумала, що тебе це зацікавить,— скромно усміхнулася Робін.

— Це проливає несподіване світло на заяву Менні, що він нікого не штовхав зі сходів.

— їм дуже не сподобався твій приїзд,— мовила Робін,— але тут, можливо, є моя провина. Я сказала, що ти — приватний детектив, але Неніта — вона не так добре знає англійську, як Менні — не зрозуміла, тож я пояснила, що ти ніби поліціянт.

— І вони дійшли висновку, що Чард запросив мене з метою поскаржитися, що Менні на нього напав.

— Чард про це згадував?

— І словом не обмовився,— відповів Страйк.— Він більше переймається буцімто зрадою з боку Вальдгрейва.

Сходивши до вбиралень, повернулися на мороз. До парковки довелося йти, мружачись від густого снігу. На даху «тойоти» з’явилася тоненька біла глазур.

— Ти хочеш встигнути на вокзал, так? — спитав Страйк, дивлячись на годинник.

— Якщо не буде проблем на трасі,— відповіла Робін, непомітно торкаючись дерев’яної обшивки на дверях.

Вони виїхали на М4, де всюди були попередження про негоду, а швидкість руху обмежено до шістдесятьох миль на годину, коли у Страйка задзвонив мобільний.

— Ільзо? Що там?

— Привіт, Корме. Ну, могло бути гірше. Її не арештували, але допит був серйозний.

Страйк увімкнув гучний зв’язок, щоб і Робін чула, і вони вдвох слухали, дуже схоже хмурячи брови, а машина мчала крізь вир сніжинок, що вдарялися об лобове скло.

— Вони, понад сумнів, вважають винною Леонору,— сказала Ільза.

— На якій підставі?

— Можливість,— відповіла Ільза,— і її поведінка. Вона собі абсолютно не допомагає. Дуже незадоволена допитом, повсякчас говорить про тебе, що їх теж розізлило. Каже, що ти знайдеш справжнього вбивцю.

— Ох же чорт,— у відчаї мовив Страйк.— А що там у сейфі?

— А, це. Обпалена, закривавлена ганчірка серед різного мотлоху.

— Теж мені велика справа,— сказав Страйк.— Може, вона гам кілька років лежить.

— Експертиза з’ясує, але я згодна: нема на що дивитися, поки не знайдено кишки.

— Ти вже знаєш про кишки?

— Корме, про кишки вже всі знають. У новинах розповіли.

Страйк і Робін коротко перезирнулися.

— Коли?

— В обід. Гадаю, поліція знала, що новина скоро випливе. Саме тому вони забрали Леонору — подивитися, чи не вдасться щось витрусити, поки про це не дізналися всі.

— То хтось із них розпатякав,— сердито сказав Страйк.

— Серйозне звинувачення.

— Я про це почув від журналіста, який платив копу за інформацію.

— А цікаві в тебе знайомства, га?

— Таке вже ремесло. Дякую, що дала мені знати, Ільзо.

— Без проблем. Не дай їй потрапити за ґрати, Корме. Мені вона подобається.

— Хто це? — спитала Робін, коли Ільза повісила слухавку.

— Давня шкільна подруга з Корнволлу; вона адвокат. Вийшла заміж за одного з моїх лондонських друзів,— пояснив Страйк.— Я зв’язав з нею Леонору, бо... чорт.

За поворотом вони виявили довгу вервечку машин. Робін натиснула на гальма, і вони стали за «пежо».

— Чорт,— повторив Страйк, глянувши на профіль Робін.

— Знов аварія,— сказала Робін.— Бачу мигавки.

В її уяві постало обличчя, яке буде в Метью, якщо доведеться дзвонити йому і казати, що вона не встигла на поїзд. Похорон його матері... хіба можна не прийти на похорон? Вона б уже мала бути там, у будинку батька Метью, допомагати з усіма приготуваннями, ділити з ними цей тягар. Сумка з одягом уже мала б стояла в її колишній спальні вдома, одяг для похорону — випрасуваним висіти в шафі, все мало бути готове для короткої ходи на кладовище наступного ранку. Ховатимуть місіс Канліфф, що мала стати її свекрухою; але Робін вирішила поїхати зі Страйком крізь снігопад, і от тепер вони застрягли за двісті миль від церкви, де мати Метью проводжають в останню путь.

Він ніколи мені не пробачить. Ніколи не пробачить, якщо я не прийду на похорон, бо