Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Відчинімо вікна.

Ба, над Емметом зразу ж нависла величезна медикова постать і м’яко посадила його.

— Містере Монсен, я хочу, щоб ви сиділи й не рухалися. Згодом ми організуємо вам транспортний засіб.

Лікар кинув оком навколо, ніби сподіваючись, що десь у кутку кімнати знайдеться вхід на станцію метро або принаймні невеличкий підіймальний кран. Еммет стежив за медиком, у голові прудко роїлися думки. Був він занадто молодий, щоб піти на світову війну, виріс на оповідках про неї й більшість свого віку — тридцяти одного року — прожив на межі небезпеки. Монсен належав до тих американців, що ніби залишалися в тих часах, коли ще був фронтир-кордон, і зробили вибір — ходити, їздити вздовж тої тонесенької волосяної лінії, яка відділяє незвідане й загрозливе від безпечного теплого світу. Та чи є такий світ…

Еммет нерухомо сидів, чекаючи, що скаже лікар, і широко розплющивши гарні очі з виразом настороженості й тривоги.

— Ще на кораблі я відчув, що мене лихоманить, тому й відлежуюся в Каліфорнії. Але якщо ця картка вказує на щось серйозне, то я мушу про те знати. Не бійтеся, мене воно не зламає.

Доктор Кардіфф вирішив викласти все, як є.

— Ваше серце очевидно збільшилося до…

Він зам’явся.

— До небезпечної міри? — закінчив фразу Еммет.

— Але не до фатальної, — квапливо докинув лікар.

— Очевидна річ, адже досі чую свій голос. Ну ж бо, докторе, кажіть, що з тим серцем. Воно відмовляє?

— Годі вам! — заперечив Кардіфф. — Не можна дивитися з такого погляду. Я бачив пацієнтів, які, здавалося, й двох годин не проживуть…

— Хай йому чорт, говоріть по суті! — вигукнув Еммет. — Ось зараз я закурю, — він побачив, як стежить Кардіффове око за його простягненою рукою. — Вибачайте, лікарю, але який прогноз? Я вже не дитина. Я сам лікував людей від тифу й дизентерії. Які в мене шанси? Десять відсотків? Один відсоток? Коли і за яких обставин я покину цей прекрасний пейзаж?

— Значною мірою це залежить, містере Монсен, від вас.

— Гаразд. Робитиму все, що ви скажете. Гадаю, не рухатимусь надмірно, зовсім не питиму віскі з содовою і стримітиму вдома, поки не з’ясуємо, яка природа…

У дверях з’явилася темношкіра служниця.

— Містере Монсен, дзвонить Ельза Голлідей. Мене аж до кісточок пройняло…

Перш ніж лікар встиг двигнутися з крісла, Еммет зірвався на ноги й кинувся до телефону в буфетній.

— Що ж, ти таки знайшла вільну хвилинку, — сказав він.

— Еммете, я весь ранок думала про тебе, — але сьогодні мені треба вийти в місто. Що каже лікар?

— Каже, що я здоровий, тільки трохи перевтомився. Хоче, щоб я кілька днів перепочив. О котрій ти виходиш?

— Чи можу я поговорити з лікарем? — запитала Ельза.

— Звичайно, можеш. Що? Про що ти хочеш поговорити з лікарем?

Відчувши, що ззаду хтось прошмигнув і пішов до вітальні, Монсен сказав: «Вибач, на секундочку». Угледівши білий накрохмалений халат, він повів далі розмову:

— Так, можеш. Але зараз його тут немає. Знаєш, Ельзо, якщо не взяти до уваги тих кількох хвилин у порту, то ось уже два роки я не бачив тебе.

— Два роки — це шмат часу, Еммете.

— Не кажи так, — попросив він. — Прийди відразу, як тільки зможеш.

Повісивши трубку, Еммет знову зауважив, що в буфетній він не один. Було видно обличчя Марґерілли, а з-за її плеча визирало зовсім інше обличчя, до якого він придивлявся побіжно і байдуже, наче до чогось не більш реального, як фото на журнальній обкладинці. Округле обличчя з круглими очима належало дівчині в сіро-блакитній сукні. Зрештою, нічого особливого, ось тільки вираз на ньому, з яким дівчина дивилася на Еммета, променів такою прегарною увагою, таким зачарованим і радісним подивом, що захотілося чимось відповісти на таке. Воно не те що ставило питання: «Невже це ти?», написане на обличчях деяких дівчат. Скоріше, воно дивувалося: «Невже тебе тішить уся ця нісенітниця?» Або ж припускало: «Здається, ми партнери ось для цього танцю, — додаючи: — Я чекала його все своє життя!»

На ці запитання та твердження, що крилися в усмішці дівчини, Еммет дав відповідь, яку згодом вважав далеко не блискучою.

— Чим можу вам допомогти? — спитав він.

— Навпаки, містере Монсен, — трохи задихаючись, озвалася дівчина. — Чим я вам можу допомогти? Мене до вас прислали від фірми «Секретарське бюро Расті»[221].

Звісна річ, ми дуже рідко спрямовуємо наше роздратування на об’єкти, що його викликають. Еммет повторив слова «секретарське бюро» таким тоном, ніби йшлося про дитячі ясла, в яких виховують дівчаток на бандиток, — безпосереднє поле розслідування для панів Дьюї та Гувера[222].

— Мене звуть міс Трейнор, і я прийшла на ваш запит, поданий сьогодні вранці. Маю рекомендаційного листа від містера Рачоффа, музиканта. Я працювала в нього, поки минулого тижня він поїхав до Європи…

Вона простягла цього листа, але Монсен і далі був не в гуморі.

— Я ніколи про нього не чув, — бундючно оголосив він, а тоді виправив себе: — Тобто чув. Але не вірю рекомендаціям.

Еммет пильно, майже осудливо подивився на дівчину, але вона знову усміхнулася. Неначе погоджувалася з тим, що рекомендації — це безглуздя, та й сама вона віддавна так вважає, а тепер рада, що хтось висловив цю думку.

Здавалося, в буфетній збігло бозна-скільки часу. Еммет звівся.

— Вашим друкарським бюро буде кімната тут, на першому поверсі. Марґерілла покаже вам.

Кивнувши, він повернувся до вітальні, де пересвідчився, що Кардіфф і досі чекає.

Ще й не один. Лікар провадив якусь серйозну й секретну бесіду з постаттю в білому — тою самою, що прошмигнула повз Монсена в буфетній. Така вже напружена була бесіда, що її не перервав навіть Еммет: тривала у вигляді неперервного бурмотіння ще якийсь час після того, як він сів у крісло.

— Вибачте, що я затримався. Приходили люди. Сказали мені, що тут буде спокійно, — у Дейвіса навіть є охоронці й усе потрібне, щоб не впускати сюди його шанувальниць.

— Це міс Гапґуд, ваша денна медсестра, — сказав доктор Кардіфф.

Скромна леді, постать якої скидалася на дзвін, усміхнулася й оцінила Еммета поглядом торговця хутром на шкуру куниці.

— Я їй про все розповів, — вів далі медик.

Медсестра підтвердила ці слова, показавши помережаний записами блокнот.

— …і попросив її дзвонити мені щодня, по кілька разів. По чотири, га?

— Так, докторе.

— Тож можете бути певні, що вас добре доглядатимуть. Ха-ха.

Міс Гапґуд відгукнулася луною на цей смішок. Еммет засумнівався: може, не вдалося вловити суть жарту.

А тоді Кардіфф «побіг».