Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

«Ой, не хотіла б жити сто літ! То забагато», – купалась у своїх спогадах і думах, ідучи попідруки з Зосею. Занило коліно, і вона поглядом пошукала шофера, який мав їхати за ними слідом.

– Пані ще не втомилася? – раптом запитала та, наче почула її думки.

– Так.

– То сідаймо в авто?!

– Нє! Не хочу. Ліпше зайдемо десь тут у цукерню. Запитай у шофера. Мусить знати, – раптом запрагла чогось солоденького і викурити цигарку.

На Пекарській, неподалік розташувалася ще одна маленька цукерня. Присіли там. Пані Ірена витягла з лакованої білої торебки пігулки й запила їх водою. Довгі пальці красивої артистичної руки спотворили артрозні нарости, оксамитова шкіра зібгалася і побабчилася, вкрившись віковими плямами. Зараз нічого не боліло, але часами, особливо тоді, коли приходила холодна осінь з її затяжними дощами, біль ставав колючим і нестерпним. Лондонська погода давалася взнаки…

На цвинтар справді пішла з Зосею. Лише попросила її зачекати на головній Личаківського, неподалік, а сама підійнялася на поле майже вгорі, де були поховані батьки. Повмирали один за одним у далекому п’ятдесят сьомому. Кажуть, що споріднені душею люди довго один одного не чекають. Родичі справили добру на той час могилу. І доглядали за нею. Поклала квіти й запалила свічки. Помолилася. Очі не стримали сліз. Серце боліло і тисло, бо не змогла більше ані з мамою, ані з татом побачитися аж до смерті. Війна розлучила їх назавжди, навіки. Але певно, що недалекий вже той час, коли зустрінуться знову їхні рідні душі в ліпшому світі.

– Зосю! Зосю! – гукнула тремтячим голосом.

– Так, пані! Уже йду до вас, – і компаньйонка танком посунула вгору до пані Ірени.

– Допоможи мені зійти. Вертаємося до готелю, – втерла хусточкою сплакані очі. – Зле почуваюся…

Та попри погане самопочуття все ж увечері, коли було небагато студентів, зайшла на хвилю до колишнього музичного інституту. Мусила. Знала, що приїхала до Львова востаннє. Приїхала попрощатися.

Інститут називався тепер музучилищем. Тут на Шашкевича були її рідні стіни. Привіталася з черговою, яка звично, як і півстоліття тому, видавала ключі від класів через віконце-амбразурку справа від входу. У коридорах так само перегукувалися різні інструменти, звучали різнотемброві голоси, віддаючи луною і перекочуючись поверхами та дзенькотом по високих вікнах.

– Доброго вечора! – кивнула привітно.

– Доброго вечора! – люб’язно відповіла жіночка з журналом у віконечку, навіть не подумавши запитати, до кого ця незнайома пані, настільки впевнено вони з Зосею увійшли. Пані Ірена одразу ж скерувала підійматися сходами справа до концертної салі. Перед широкими дверима, як і тоді, сиділи студенти зі своїми інструментами. Але їх було та-ак багато! Кожен всоте репетирував своє, і від того творилася оглушлива какофонія, у якій, попри все безглуздя хаотичної музики, відчутно виділялися різні мелодії для звиклого до такого галасу вуха. Чула Чайковського, Вівальді і, здається, навіть Вагнера, якого ну ніяк не сплутаєш зі ще кимось. Всміхнулася. А тоді майже розчахнула праву половину дверей і зайшла всередину. Сіла скромно в кутику навпроти вікон. Любила і раніше там проводити час на чужих концертних виступах, хто співав вправніше, раніше розпочавши співочу кар’єру. А зараз потрапила на чиюсь репетицію, попередньо попросивши дозволу. Репетирували російські романси, співала молода сопрано глибоко і надривно…

– Рахманінов, – прошепотіла Ірина і вкотре всміхнулася.

Пані Ірені видавалося, що зайти сюди вдень – означало привернути до себе увагу. А хотілося спокою і тиші для власних спогадів і роздумів. Але, на щастя, нікому не було діла до зграбної і вишуканої літньої жінки. Львівська богема звикла до таких своїх старіючих оперних дів, професорок і просто викладачок класичної музики. Належність до світу якої накладає відбиток аристократизму і незначної відстороненості від світу грішного на кожного і кожну втаємничену особу. Пані втішилася своїй непомітності. Зося нічого не запитувала. Вона взагалі мала талант не заважати. Особливо не турбувати Ірену, коли та занурювалась у свої думки і спогади…

Лекції у консерваторії займали купу часу, але й давали таке необхідне глибинне знання й орієнтацію в музиці. Закладали фундамент на все життя. Ірена любила вчитися. Із задоволенням приходила на лекції, репетиції та спец. Однак поза стінами музичного інституту обрала сучасну музику. Найбільшого розвою здобували тоді і набували дансинги та джаз. Стали модними оркестри з так званим американським репертуаром. І «Ябцьо-джаз» став одним із найпопулярніших і найулюбленіших.

А Бонді став батьком музики їхнього джаз-бенду. Він творив неймовірні ліричні пісні, яким судилося стати популярними і пройти крізь роки. Їх співали скрізь і всюди. Кожне нове творіння ставало, як тепер би сказали, хітом, а тоді шлягером, що означало з німецької цвях сезону. Бонді їх просто народжував один за одним. А Ірця стала його музою, усі пісні присвячував їй. Він умів глибоко відчувати меланхолійність та пасіонарність своєї землі, її глибоку тугу та віру в почуття, любов і дружбу, красу і вірність. Його повне занурення і захоплення тим, чим займався, запалювало інших. Довкола нього все оживало та крутилося – це була справа усього його життя. На додаток ще й уся його чоловіча привабливість, вроджена інтелігентність та неймовірний шарм творили йому ореол переконаності і впевненості, що так вабить жінок. У нього неможливо було не закохатися.

В одному з гастрольних виїздів, здається, то було у Черче, помітила, як він спостерігає за її виконанням зі сцени. Буквально таки не зводив з неї очей. Підморгнула йому, співаючи. Він усміхнувся у відповідь і не перервав свого захопленого споглядання. Що тоді бачив у ній, чим захоплювався – не розуміла ще тоді. Їй лестило його кохання до неї. Бо ще не відчувала себе особливою, докладала чимало зусиль, аби вирізнятися з великої кількості тогочасних виконавиць, і працювала, працювала. Немилосердно репетирувала і вчилася, брала уроки вокалу, іноді доходило аж до запаморочливої втоми, коли приїжджала з концертів украй виснажена, осипла і просто-таки падала з ніг прямо в ліжко. Це був саме такий вечір. Мала тоді понад півтори години концерту з невеличкими перервами на інструменталку, коли виходила зі сцени трохи помовчати, давши перепочинок зв’язкам. А коли повернулася, упала на облямовані корункою простирадла вбрана і взута. Відчула