Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Душа твого батька, як і твоя, зазнавала сильних страждань», — написав Рахім-хан. Може, й так. Ми обоє грішили та зраджували. Проте батько знайшов спосіб виплекати зі свого розкаяння добро. А що зробив я? Переклав провину на тих, кого зрадив, а потім спробував усе забути? Що зробив я? Лише нажив безсоння...
Чи зробив я хоч щось у житті, щоб усе виправити?
Коли ввійшла медсестра — не Айша, а рудоволоса жінка, ім’я якої вислизнуло мені з пам’яті, — зі шприцом у руці та запитала, чи потрібна мені ін’єкція морфію, я відповів ствердно.
Рано-вранці мені зняли дренажну трубку, і Арманд дозволив персоналу дати мені сьорбнути яблучного соку. Коли Айша ставила чашку з напоєм на тумбочку біля ліжка, я попросив її принести дзеркало. Вона поправила окуляри, розсунула фіранки, щоб впустити ранкове світло в кімнату, і, обернувшись через плече, мовила:
— Ви тільки не забувайте: вже за кілька днів матимете кращий вигляд. Мій зять минулого року потрапив у аварію на мопеді. Від зіткнення з асфальтом його вродливе обличчя стало схожим на спухлий баклажан... Але тепер він знову красень, викапана зірка лоллівудського фільму.
Видовище в дзеркалі, яке мало би бути моїм обличчям, попри запевняння Айші, налякало та вразило. Вигляд у мене був такий, ніби мені під шкіру запхали наконечник повітряного насоса і добряче накачали. Очі запухлі та цілком посинілі. А найбільше дісталося ротові — він перетворився на сміховинну балабушку пурпурно-червоного кольору в синцях і швах. Я спробував усміхнутися — і різкий біль пронизав губи. Нескоро ще я всміхатимусь. Шви також були на лівій щоці, одразу під підборіддям і на лобі, трохи нижче від лінії росту волосся.
Старий із загіпсованою ногою сказав щось мовою урду. Я знизав плечима і похитав головою. Він показав на своє обличчя, погладив його і широко всміхнувся беззубим ротом.
— Дуже добре, — промовив англійською. — Іншалла.
— Дякую, — прошепотів я.
Щойно я відклав дзеркало, увійшли Фарід і Сограб. Хлопчик негайно всівся на стілець і поклав голову на бічне бильце ліжка.
— Що швидше ми тебе звідси заберемо, то краще, — сказав Фарід.
— Лікар Фарукі каже...
— Я не про лікарню, а про Пешавар.
— Чому?
— Навряд чи ти тут у безпеці, — відповів Фарід. І понизив голос: — У талібів тут є друзі. Тебе почнуть шукати.
— Можливо, вже почали, — прошепотів я.
Зненацька мені пригадався той бородань, який забрів у палату і витріщався на мене.
Фарід нахилився ближче.
— Щойно ти зможеш ходити, я відвезу тебе в Ісламабад. Там теж не цілком безпечно, як і всюди в Пакистані, та все ж краще, ніж тут. Принаймні виграємо для тебе час.
— Фаріде-джан, але ж це і для тебе небезпечно. Можливо, краще, щоб тебе не бачили поруч зі мною? У тебе ж родина, про яку мусиш дбати.
Фарід жестом відмахнувся від моїх слів.
— Хлопці мої ще малі, але дуже розважливі. Вони знають, як подбати про своїх матерів і сестер, — усміхнувся. — Ну і я ж не сказав, що рятуватиму тебе безплатно.
— Я на таке не погодився б, навіть якби ти запропонував, — відказав я. Забув, що не можу всміхатися, і спробував. Підборіддям потекла тоненька цівка крові. — Можна тебе попросити про ще одну послугу?
— Для тебе — хоч тисячу разів! — сказав Фарід.
І я розплакався. Хапав ротом повітря, а сльози котилися по щоках і жалили понівечену плоть на губах.
— Що таке? — запитав стривожений Фарід.
Я затулив обличчя однією рукою і простяг уперед другу. Знав, що на мене дивиться вся палата. Потім відчув утому, порожнечу.
— Вибач, — тільки й сказав.
Сограб теж дивився на мене, насупивши чоло.
Потім до мене повернулася мова, і я нарешті попросив Фаріда про те, що вже давно слід було зробити.
— Рахім-хан сказав, що вони живуть тут, у Пешаварі.
— Тоді краще напиши їхні імена, — запропонував Фарід, дивлячись на мене з пересторогою. Ніби боявся, що будь-яке слово може спричинити ще один напад плачу.
Я нашкрябав імена на клаптику паперового рушника: Джон і Бетті Колдвелли.
Фарід заховав складений клаптик у кишеню.
— Пошукаю їх, коли зможу, — сказав. І повернувся до Сограба: — А тебе я заберу ввечері. Не дуже тут утомлюй Аміра-агу.
Проте Сограб уже відійшов до вікна, де по дерев’яному підвіконню тупцяли туди-сюди і дзьобали засохлі хлібні крихти шестеро голубів.
У середній шухляді тумбочки я знайшов старий випуск журналу «Нешинал Джеоґрефік», погризений олівець, гребінець, якому бракувало зубців, і те, по що, власне, так старанно тягнувся, аж піт котився обличчям — колоду карт. Карти я вже раніше перерахував, і колода, на диво, була ціла. Тож я запитав Сограба, чи хоче той зіграти. Однак не сподівався, що він відповість, а що гратиме — поготів: після втечі з Кабула хлопчик був неговіркий. Проте він повернувся і сказав:
— Я вмію грати тільки в панджпар.
— Тоді мені вже тебе шкода, бо я — знаний майстер панджпару. Відомий на весь світ.
Сограб сів на стілець біля мене. Я роздав йому п’ять карт.
— Коли ми з твоїм батьком були такого віку, як ти тепер, то теж грали в цю гру. Особливо взимку, коли дуже сніжило і не можна було вийти надвір. Грали, аж поки заходило сонце.
Сограб зробив хід і взяв з колоди карту. Я крадькома зиркав на нього, поки він розмірковував. Як же хлопчик нагадував батька! Так само обмахувався віялом карт, які тримав обіруч, так само мружився, поки «читав» їх, так само рідко дивився в очі...
Ми грали в тиші. Я переміг у першій партії, дозволив Сограбові виграти другу і чесно програв у наступних п’яти.
— Ти такий же вправний, як і твій батько, а може, навіть і вправніший, — сказав я після останнього програшу. — Інколи мені вдавалося його перемогти, проте, припускаю, частіше він просто піддавався, — я витримав паузу, а потім додав: — Нас із твоїм батьком вигодувала грудьми одна жінка.
—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.