Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Перш за все, це ім’я супутника відьмака Ґеральта в багатьох його пригодах (уже нам відомих, і тих, про які йтиметься у наступних частинах циклу) трубадура Любистка. Справа в тому, що польське його написання — «Jaskier». Це — не ім’я героя (воно стане нам відоме пізніше, в одному з наступних романів), це прізвисько, свого роду творчий псевдонім, який чітко визначає й етику героя, і його, так би мовити, естетику. Буквально прізвисько взяте від назви квітки жовтець; важливими тут стають такі моменти: жовтець — досить помітна квітка; він — елемент фольклору, любовного передусім; жовтець має їдкий, інколи отруйний сік; він використовується у народній медицині як лікувальний засіб. До того ж це не благородна назва, назва трохи «простецька». (Саме тому в російському перекладі він став Лютиком — це буквальне прочитання імені, яке російський текст міг собі дозволити, аж до вкоріненості назви квітки в російській любовній ліриці.)

При перекладі українською дібрати адекватне прізвисько, яке б відповідало усім критеріям, виявилося досить непросто. Нарешті перекладач зупинився на варіанті «Любисток», де, щонайменше, поєднується кілька важливих контекстів. По-перше, це рослина, тісно пов’язана з любовною тематикою (його додавали у чар-зілля, у приворотні декокти тощо); по-друге, це рослина, яка має лікувальні властивості, вона використовується у народній медицині; по-третє, у великій кількості любисток стає нав’язливим завдяки своєму сильному запаху і речовинам, що у ньому містяться. Поєднання цих факторів і дозволило нам назвати супутника відьмака Ґеральта саме так.

Друга велика проблема, із якою стикаються при перекладі Саги про Ґеральта, це назва однієї з гілок Старшого Люду цього світу, якому сам автор дав назву «krasnolud». Сапковський не вигадує це слово — він використовує наявний у польській мові неологізм. Але неологізм цей виник у досить чіткому контексті: при перекладі творів Дж. Р. Р. Толкіна. Трохи нижче, у «Бестіарії Сапковського», з цією історією можна ознайомитися ширше, але в двох словах: у польській мові існувало слово «krasnoludek»; існувало воно саме в тому контексті, в якому існує українське слово «гном». Як відомо, у Толкіна одним з народів Середзем’я стають кремезні невисокі бородані, називані — англійською — «dwarves» (зі зміною літери відносно звичного написання того слова в сучасній англійській). Це — народ ковалів і воїнів, дуже несхожий на маленьких «гномів» із народних переказів. Перекладачка Толкіна на польську зробила схожу операцію, змінивши звичне «krasnoludek» на неологізм «krasnolud».

Українські перекладачі Толкіна — зокрема чудова перекладачка «Володаря Кілець» Катерина Оніщук — повністю використали цю можливість, увівши форму «ґноми». Оскільки в нашому випадку ми мали справу зі стовідсотково віддзеркаленою ситуацією стосовно світу, який створив Сапковський, саме в такій формі в цьому тексті й існують тепер «krasnoludy».

Нарешті, рішення, яке ще на підготовчому етапі викликало чи не найбільші застереження: використання «зросійщених» назв для кількох різновидів надприродної фауни у світі відьмака Ґеральта. Це стосується «лєшого», «кікімори» тощо. Втім, й у цих випадках перекладач наважився йти за автором — оскільки, з точки зору останнього, ці назви для польської є нерідними, привнесеними, але використаними саме в такому вигляді, а не як аналогічні найменування схожих створінь з польського фольклору.

Проблема Старшої Мови. Як уже знають читачі, у світі відьмака Ґеральта є не одна, а дві «латини». Одна — латина як така, мова вчених й університетів (й у цій іпостасі вона ще неодноразово з’являтиметься на сторінках циклу). А ще одна — свого роду «лінгва франка» минулої епохи цього світу — Старша Мова: мова віщувань, пророцтв, первинних назв багатьох із міст, ба навіть і першоджерело багатьох імен персонажів, з якими вже познайомився чи тільки познайомиться читач.

Як і в багатьох подібних випадках, перекладач опинився перед не дуже широким вибором: або транскрипція, або транслітерація, або — варіант зі збереженням максимальної «чужості» фраз Старшою Мовою, через використання, наприклад, латиниці в її написанні.

Утім виявилося, що один із цих шляхів для нас закритий: Старша Мова створювалася Сапковським як крута суміш з гаельської, валійської, латини, із використанням французької, італійської чи англійської. Разом з тим, сам автор — на відміну від, скажімо, Дж. Р. Р. Толкіна — не дає розлогих пояснень стосовно правил читання цією мовою. Навпаки, він наголошує, що створював її, аби та була інтуїтивно зрозумілою у загальних рисах («щонайменше для тих, у кого IQ більше, аніж його талія»). У цих умовах говорити про якісну транскрипцію — не доводиться.

Щодо прямої транслітерації, то й вона — з тими ж вихідними даними — здалася нам дещо сумнівною.

У результаті було обрано варіант, який видався перекладачу помірно прийнятним: оскільки вкраплення Старшої Мови в текст розподілено, здебільшого, між двома варіантами — як пряма мова представників Старшого Люду (або ж пряме «вчене» цитування певних фрагментів текстів Старшою Мовою) і як інтеграція окремих понять, слів та назв у людську мову цього світу, — то двома варіантами передається і Старша Мова в перекладі, залежно від ситуацій, викладених вище.

У першому випадку перекладач зберіг максимальну «чужість» тексту: фрази Старшою Мовою, вкладені в уста ельфів чи такі, що їх цитують на рівні «вченого» дискурсу, залишено в написанні латиницею. Здебільшого суть цих фраз або зрозуміла контекстуально, або розшифровується А. Сапковським далі в тексті.

У другій ситуації — у випадку із поняттями, інтегрованими в людську мову, що стали цілком «своїми» — перекладач намагався використовувати транскрипцію (спираючись як на люб’язні пояснення автора, так і на традицію прочитання Старшої Мови, що склалася серед польських, українських чи російських читачів та фанів).

Бестіарій Сапковського

Читач Саги про відьмака чи не з перших сторінок стикається із парадоксальною ситуацією: раз у раз з’являються істоти та чудовиська, чиї назви добре відомі нам із казок, фольклору чи традицій фентезі. Але майже відразу виявляється, що їхні риси, зовнішній вигляд чи поведінка відрізняються від звичних для нас. Що лісовика тут не просто звуть лєший, але що він — хижак і м’ясоїдна істота. Що кікімора — більш схожа не на бридку бабцю, а на покруч павука й крокодила.

Певним чином це пояснюється у наступних томах циклу: особливостями появи тут, у цьому світі, людини (бо ж читачі «Останнього бажання» уже знають, що люди тут — не автохтони). В одному з епіграфів до «Крові ельфів» першопроходець цього світу Ген Ґедимдейт описує цю ситуацію таким чином: «Ми мали вже імена й назви для усього, що в тому