Читати книгу - "Аеропорт"

«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, — подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. — Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».

— Жаль — не то слово, — Степан і далі говорив російською: — Такие пацаны. Панас, Светик, Дракон, Профессор, Сергеич, Людоед, Чикатило, Паровоз, Тритон…[220]

— А как ты хотел, Степа? Чтоб война и чтоб все живые?[221]

— Я не хотел войны[222].

— Ты солдат, Степа, ты должен родину защищать и иногда умирать. Но не каждый день, конечно. Понимаешь?[223]

— Понимаешь, когда вынимаешь[224], — прошепотів Степан і замовк.

Олексій знову взяв його собі на спину, і тут його пронизав гострий біль під лівою лопаткою, наче голку встромили. Він майже скинув Степана назад на броню. Навіть не сів, а впав на бетонну плиту. Голку різко витягли, біль зник.

«Мабуть, повернувся якось не так», — подумав Олексій. Дихання поверталося до нього. Степан мовчав. Знову непритомний.

Олексій звівся на ноги й побачив їх. Ледь помітні в темряві, двоє, скрадаючись, пригинаючись і озираючись, як тіні, бігли зліткою із сепарського боку в бік їхнього танка. Свої? Чужі? Олексій перевів автомат на одиночні. Якщо доведеться стріляти, чергою позицію легше видати. Спалах довший.

— Дядьо Льошо, це не наші, це орки, — прошепотів над його вухом Степан, він отямився. — Допоможи мені пістолет дістати.

Ті, що бігли, метрів за десять зупинилися, пригнулися. Почули Степана?

— Восемь, — неголосно крикнув один із них. Це був пароль. У кіборгів уже три доби паролів дня не було. Усі були разом. Отже, справді орки.

— Четыре, — відповів Олексій. Тримати паузу було ніяк. Тиша говорить більше за слова. Раптом вгадаєш відповідь. Та й додаткова крихта часу на реакцію.

Олексій не дав їм цієї крихти. Він так і не дізнався, чи вгадав він пароль, чи ні. Він стрілив двічі від корпусу. Одиночними. У голови. Обидва впали. Один мовчав, другий стогнав. Олексій, не кажучи й слова, підійшов до них і з розмаху прикладом розтрощив голову тому, який стогнав. Той затих. На його грудях ворушилася георгіївська стрічка, мов жива. Олексій повернувся до танка.

— Розвідники, — прошепотів Степан. — Ти де так стріляти навчився, дядьо Льошо?

— У тирі.

— Ну-ну, — хмикнув Степан. — Ти, взагалі, журналіст чи хто?

— I am bad guy, Styopa, — відповів Олексій англійською. — A very bad guy[225].

— Отож-бо я й дивлюся, — прошепотів Степан. Англійської він не знав зовсім.

Вони насилу дісталися до наступного привалу — згорілого БМП. Знову двічі кольнуло й відпустило.

Степан лежав на броні, дивився на зірки. Олексій сидів на бетоні, притулившись спиною до крижаного траку машини.

— Навіщо ти рятуєш мене, дядьо Льошо? — почав Степан.

— Хтось же має розповісти, як усе було.

— Ти й розкажеш.

— Я говорити не вмію. Лише знімати.

— І стріляти ще, і кров зупиняти, і поранених виносити.

— Стьопо, помовч. Тобі не треба напружуватися зараз.

— Добре, останнє запитання. Тільки поклянися, що не збрешеш.

— Клянуся.

— Ти ж розумієш, що мені кінець. Скажи мені правду.

— Не розумію, але скажу.

— Ти спав із Нікою?

— Ні. Я вже говорив тобі.

Степан знову знепритомнів.

Залишалося ще метрів сто. Олексію здавалося, що він уже розрізняє в темряві обриси метеостанції. «Тепер головне, щоби свої не підстрелили», — подумав він.

* * *

Снайпер Шакал замерзав у своєму лігві. Він обклав його двома «віджатими» кожухами, і все одно холод був собачий. Приклався ще раз до прицілу з тепловізором і побачив рухомий живий хрест.

«Так-так-так, працюємо, Сергійко, — сказав він сам собі, потер руки, подмухав на них. Мисливський азарт повертався до нього. Прицілився. Підняв голову. — Надто просто. Надто тупо. Не спортивно, Сергійку. Дай йому шанс, як оленю. Вистріли йому в броник. Якщо не проб’є, нехай іде собі, герой. На цій відстані п’ятдесят на п’ятдесят».

Постріл. Куля снайперської гвинтівки Драгунова діаметром 7,62 мм пройшла між двома пластинами бронежилета на боку, пробила наскрізь обидві легені й застрягла в краю передньої пластини на виході. Живий хрест упав. До метеостанції залишалося п’ятдесят із лишком метрів.

«Ну от, тепер сотий, і по-справжньому, — сказав сам собі снайпер Сергій, поцілував холодний приціл, почав збиратися, і тут небо над метеостанцією висвітилося зеленою ракетою. Це Степан, отямившись від удару об бетон, вистрілив зі своєї ракетниці й знову відключився.

* * *

Ніка сиділа біля ліжка Олексія у військовому шпиталі в Дніпропетровську. Степан у сусідній палаті ще не відійшов від операційного наркозу. Олексій втратив менше крові. Його мали оперувати через кілька хвилин. Ніка схудла, змарніла за ці вісім годин, поки їхала в машині з Києва. Їй подзвонив комбриг і сказав, що Степана й відомого американського журналіста везуть із Пісок у шпиталь. У тяжкому стані. Але надія є, як сказав йому лікар.

Олексій прийшов до тями, усміхнувся до Ніки, потім простягнув їй руку й розтиснув долоню. Там лежала флешка. Ніка взяла її, поклала в сумочку.

— Не віддавай у газету, — тихо-тихо, наче видихнув, прошепотів Олексій, — покажи людям.

— Ти сам покажеш, — відповіла Ніка й уже не могла стримувати сліз.

До палати зазирнула сувора медсестра.

— Прощайтеся. Зараз повеземо в операційну, — сказала вона й знову зачинила двері.

Ніка схилилася над Олексієм, поцілувала його в запечені губи та сказала:

— Я кохаю тебе. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе на світі. Хлопчику мій сивий. Хлопчику мій…

Увійшли лікарі й медсестри. Олексія почали відвозити. Він був при тямі. Ніка тримала його за руку до останнього. Перед тим як вона забрала руку, Олексій усміхнувся їй, як тоді, найпершого разу, вночі в кав’ярні «Мафія» на Європейській площі в Києві, а потім ще й підморгнув. Ніка перейшла в палату до чоловіка. Той був без тями. Ніка беззвучно ридала, сховавши лице в матрац у ногах його ліжка, намагаючись не торкатися поранених ніг.

За півгодини до палати зазирнув професор-хірург, попросив її вийти в коридор.

— Перепрошую, але я маю вам повідомити… — рівним голосом сказав він, виказуючи своє хвилювання лише тим, що крутив у руках окуляри. — Ми навіть не встигли почати операцію. Ваш знайомий помер. Великий інфаркт. Ми боролися. Зробили все, що могли. Але… Схоже, що він нещодавно переніс інфаркт на ногах.

Ніка ридала вголос, сидячи в палаті чоловіка. Степан прийшов до тями. Побачив ридаючу дружину й тихо прошепотів:

— Нікулю, не плач, я живий.

* * *

За два кілометри від термінала вранці наступного дня з