Читати книгу - "Доктор Фаустус"

href="ch2-249.xhtml#id85">[249],— одне слово, з речами, в яких легко було вгадати залишки колишньої міщанської заможності,— вечорами часто збиралося невелике товариство, до якого, спершу неохоче, а потім звикнувши і, нарешті, з огляду на обставини, навіть увійшовши в роль немовби господарського сина, прилучився й Адріан. То був мистецький чи напівмистецький світ, так би мовити, пристойна богема, вихована й водночас вільна, легковажна й досить цікава, щоб виправдати сподівання пані сенаторші Роде, які спонукали її переселитися з Бремена до південнонімецької столиці.

Неважко було вгадати, якими мотивами вона керувалася. Темноока, з гарно накрученими каштановими косами, тільки ледь сивувата, з поставою світської дами, зі шкірою кольору слонової кістки і приємними рисами ще досить молодого обличчя, вона прожила своє життя звиклим до розкошів членом патриціанського товариства, маючи багато обов'язків лише як господиня дому, де було повно челяді. Після смерті чоловіка (суворий портрет якого в службовому вбранні також оздоблював вітальню), коли достатки її дуже поменшали і надії зберегти дотеперішнє становище у звичному колі теж, мабуть, пішли на спад, бажання її ще не вичерпаного і, певне, по-справжньому не заспокоєного життєлюбства, націлені на цікаве закінчення життєвого шляху в середовищі більшого людського тепла, дістали волю. Свої вечірки вона влаштовувала нібито задля дочок, але не важко було помітити, що головна її мета — втішатися самій і мати залицяльників. Її найдужче розважали маленькі двозначності, що не заходили надто далеко, натяки на добродушно-легковажні звичаї мистецького міста, анекдоти про офіціанток, натурниць, художників — коли вона чула їх, то сміялася високим, манірно-чутливим сміхом, не розтуляючи рота.

Видно, її дочки, Інес і Клариса, не любили того сміху, бо щоразу, коли він лунав, холодно, осудливо перезиралися — то був наочний приклад того, як дратують дорослих дітей невигаслі людські жадання матері. І це при тому, що принаймні менша з них, Клариса, свідомо поривала з міщанськими звичаями й наголошувала на своїй нелюбові до них. Висока, білява, з великим набіленим обличчям, відкопиленою спідньою губою і зрізаним підборіддям, вона готувалася до артистичної кар'єри і брала уроки в актора на ролі літніх героїв Королівського національного театру[250]. Вона робила зі своїх рудавих кіс сміливі зачіски, носила капелюшки, такі завбільшки, як колесо, й любила ексцентричні боа з пір'я. Між іншим, ці речі дуже личили її показній постаті, що приглушувала їхню кричущість. Кларисиних залицяльників тішила її схильність до похмурого гротеску, у неї був яскраво-рудий кіт на ім'я Ісак, якому вона на ознаку жалоби за померлим папою римським чіпляла до хвоста чорний атласний бант. У неї в кімнаті на кожному кроці траплялася емблема смерті — і у вигляді справжнього кістяка, і у формі бронзового прес-пап'є, яке зображало череп, цей символ минущості і «зцілення», що лежав на фоліанті. На тому фоліанті грецькими літерами було написане ім'я Гіппократа. Книжка не мала всередині сторінок, її гладеньке денце трималося на чотирьох маленьких гвинтиках, які дуже важко було відкрутити, і то лише тонесеньким інструментом. Згодом, коли Клариса наклала на себе руки, випивши отруту, сховану в тій книжці, пані сенаторша Роде подарувала її мені на пам'ять, і вона ще й досі є в мене.

Інес, старшій сестрі, також судилося здійснити трагічний вчинок. Вона уособлювала — може, треба було б сказати «проте»? — консервативний елемент у цій маленькій родині, живучи в постійному протесті проти розриву з колишнім середовищем, проти німецького півдня, проти цього мистецького міста, цієї богеми, проти материних вечірок і наголошуючи на своїй прихильності до всього давнього, до батьківського, по-міщанському суворого й сповненого гідності. Але складалося враження, що той консерватизм був захисною реакцією на її душевні тривоги й суперечності, яким вона, знову ж таки, надавала інтелектуальної ваги. Вона була дрібніша за Кларису, з якою жила в злагоді, явно, хоч і мовчки уникаючи матері. Сміючись, вона складала губи в дудочку, а голову на довгій шиї вигинала вперед і трохи навкіс, наче її пригинали донизу важкі попелясті коси. Ніс у неї був ледь горбкуватий, повіки майже затуляли світлі очі, що дивилися стомлено, ніжно й недовірливо, наче все знали й тому були сумні, хоч часом у них спалахували лукаві іскорки. Виховання, яке вона отримала, було дуже правильне і не більше. Вона два роки пробула в Карлсруе в аристократичному пансіоні для дівчат, якому протегував двір. Вона не вельми цікавилася мистецтвом чи наукою, а, як справжня хазяйська дочка, багато уваги приділяла господарству, але й багато читала, писала надзвичайно гарним стилем листи «додому», в минуле, завідувачці пансіону, колишнім товаришкам, і потай складала вірші. Одного разу Клариса показала мені її поему під назвою «Рудник», першу строфу якої я й досі пам'ятаю. Ось вона:

Я рудник. Я невтомно, вперто йду

У штольні душ, і в їхній глибині

Шляхетний полиск зраджує мені

Людських страждань приховану руду.

Далі я забув. Пам'ятаю лише останній рядок:

І щастя вже давно не прагну я.

Оце поки що все про дочок, з якими Адріан налагодив по-родинному приятельські стосунки. Вони обидві цінували його, а під їхнім впливом і мати була високої думки про нього, хоч і вважала, що в ньому замало артистичності. Друзів дому, серед них і Адріана, чи, як його там називали, «нашого пожильця, пана доктора Леверкюна», час від часу вибірково, мабуть, по черзі, запрошували на вечерю у великій їдальні Роде, оздобленій надто монументальним, як на таку кімнату, буфетом з незвичайно багатим різьбленням, а решта гостей збиралися десь годині о дев'ятій або й пізніше, музичили, пили чай, балакали. То були колеги Клариси, кілька палких юнаків з розложистим «р» і дівчат з добре поставленими голосами; потім подружжя Кнетеріх: чоловік, Конрад Кнетеріх, природжений мюнхенець, зовні схожий на стародавнього германця, сигамбра чи убія[251],— бракувало ще тільки закрученої коси на маківці,— людина невизначеного мистецького фаху, здається, художник, який іще по-дилетантському майстрував музичні інструменти й досить розхристано, нечітко грав на віолончелі, гучно сопучи орлиним носом, і дружина, Наталія, що ніби приїхала з Іспанії або ще з якоїсь екзотичної країни, з сережками у вухах, з чорними кучерями, які спускалися аж на щоки, також художниця; далі вчений, доктор Краніх, нумізмат і охоронець нумізматичного кабінету в музеї, що дуже гарно говорив: ясно, чітко, бадьоро й виразно, тільки що трохи задихався, бо був астматик; а ще два приятелі-художники, члени «Сецесіону»[252], Лео Цінк і Баптист Шпенглер, — один, Цінк, австрієць з-під Больцано, що в товаристві ніби мав за свій обов'язок веселити всіх, улесливий блазень, трохи схожий на фавна, який, лагідно розтягуючи