Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Нії, де-не-де видно було залишені хати, вже без дахів, дверей, віконних рам, — їх вивезли власники під час переселення або розкрали на дрова. Поля вже поросли колючками, полином, бударганою; щодалі рідше траплялися засихаючі дерева. Води в річці стало менше, а навесні і влітку під час поливання вода сюди, очевидно, вже не доходила. Цього дня ми за порадою провідника зробили великий перехід, щоб на завтра раніше дійти до залишеного міста. Долину Нії на цьому переході вже облямовували піщані горби, почасти порослі, а почасти зовсім голі, з барханами, що нагадали мені піски Кум-тагу в Долині бісів.

В останній день місцевість мала сумний вигляд: подекуди ще стояли рештки будинків і майже посохлі дерева, на старих полях борозни були вже зовсім згладжені вивітрюванням та піском, який утворював маленькі купи під захистом окремих кущів і групи невеликих барханів, а по обидві сторони долини простягалися більш високі барханні піски. На півночі в далечині видно було ще вищі пасма барханів. Незабаром після полудня ми дійшли до місця колишнього останнього міста на Нії. На площі в триста-чотириста кроків, якщо не більше, стояли рештки стін від хат, колишніх дворових огорож і вулиць, де-не-де пні дерев. Але в цілому, у порівнянні з руїнами Хара-Хото і храмом Тисячі будд в Дуньхуані, ці не справляли враження. Вода ріки тепер доходила і сюди, хоч тільки у вигляді маленького струмочка, що ледве тік по піщаному руслу.

Провідник, помітивши моє розчарування, сказав, що руїни старого храму, де знаходять монети і стародавні книги, лежать трохи далі, але що за водою доведеться приходити сюди, бо туди вона вже не добігає. Ми поїхали далі і хвилин через десять або п'ятнадцять досягли цього місця. Тут серед кількох вищих і голих барханів зводились почасти цілком перекриті піском руїни: стіни із жовтої випаленої цегли, що утворили кілька прямокутників, рештки напівзруйнованого субургана, що підносився над піском, і, трохи осторонь, кілька пнів тополь, що стирчали з піску. Група барханів, що насунулись на руїни, прилягала на півночі до більш високих барханів, які досягали вже сажнів вісім-десять висоти і нагадали мені Кумтаг. Трохи осторонь, вздовж дуже засипаного сухого русла, простягалася смуга кущів тамариску, що піднімалися над піщаними купами. Тут ми знайшли досить рівний майданчик, де можна було поставити намет. Вздовж русла простягалися зарості дрібних кущів, які могли бути кормом для наших верблюдів, але для двох коней корму зовсім не було.

Ми влаштували свій табір, хлопців залишили, щоб вони розклали вогонь і готували обід, і вдвох з провідником обійшли руїни. Там, де пісок не утворював барханів, на поверхні грунту траплялись якісь ганчірки, куски цегли, тріски. В одному місці провідник підняв невелику монету з червоної міді, поверхня якої була відшліфована піском, тому цифри і літери цілком стерлись, і лише кругла форма наводила на думку, що це була монета. Порівнюючи ці руїни з Хара-Хото, я подумав, що нанесений пісок, який місцями заповнював стіни будинків до верху і навіть піднімався вище, утруднить нашу роботу. Цей пісок доведеться прибирати, щоб дістатися до колишньої підлоги будинків, під якою можна буде що-небудь знайти. Вибравши один прямокутник, який менше занесло піском, я вирішив почати з нього.

По обидві сторони долини простягалися високі барханні піски.

Ми повернулися до табору і застали вже нап'ятий намет, чайник, що закипав на вогні, і рядом казанок із супом. Верблюди паслись між тамарисковими кущами, коні стояли прив'язані до одного з них, понуривши голови, барани спочивали, лежачи купкою. Чотири бочонки з водою були вкриті повстинами від сонячного проміння. Запас води ми привезли з Нії, але тепер, знаючи, що поблизу в річці є вода, вирішили напоїти з бочонків верблюдів, коней та баранів, а надвечір під'їхати за свіжою водою до струмка, який залишився на віддалі версти біля перших руїн. Напившись чаю і відпочивши, ми почала напувати тварин. У нас був досить великий мідний таз, ми наливали в нього воду з бочонків, підводили баранів, коней і верблюдів поодинці і давали їм напитися досхочу. Перед заходом сонця провідник і син Лобсина, нав'ючивши бочонки для води на двох верблюдів, поїхали на конях до струмка, де наповнили бочонки свіжою водою і ще раз напоїли коней. Вони повернулись, коли вже смеркло.

Сонце зайшло в цей день багряне, і провідник сказав:

— Треба добре укріпити намет, зробити з усіх тюків, сідел і бочонків з водою огорожу, за якою укласти баранів, і на ніч укласти верблюдів спиною до вітру. А вітер тут майже завжди з північної сторони і цієї ночі може бути сильний.

Зважаючи на це, ми і влаштувались на ніч з південної сторони великої піщаної купи, що поросла тамарисковими кущами і давала деякий захисток. Полягали спати ми і хлопці в глибині намету, провідник — біля входу.

— Мій верблюд молодий і неспокійний, за ним уночі треба наглядати, щоб не втік, — пояснив він нам.

Годині о дев'ятій вечора вдалині на півночі прокотився гул, спочатку слабкий, очевидно, ще далекий від нас. Я чув його, тому що не спав, занепокоєний думкою про те, що скарби, які ми збиралися розкопати, дуже сумнівні щодо якості і кількості і трудні щодо роботи. «Навряд чи якій-небудь розумній людині спало б на думку засновувати велике поселення у місцевості, дуже близькій до окраїни піщаної пустині, — думав я. — Забудована площа невелика, великого монастиря тут бути не могло, і ми лише змарнуємо час».

Гул посилився і перервав мої думки. Здавалось, що до нас мчить ціла армія вершників; завивання змінювались свистом, і на намет сипались піщинки в такій кількості, що можна було чути, як струмочки їх збігають у різних місцях. Намет то надимався, то вдавлювався. Але ми глибоко забили кілочки і придавили поли з боку вітру чотирма бочонками з водою, вкритими повстинами та полотном. Я довго вслухався в голоси бурі і, переконавшись у міцності нашого захистку, нарешті заснув.

Буря трипала всю ніч, і лише зрідка немовби трохи глибшала, але потім навіть посилювалась. Коли досить розвиднилося, я встав, підійшов до виходу і, трошки розсунувши поли, виглянув, але, крім жовтої піщаної імли в повітрі, нічого не міг розглядіти. Провідник, який також прокинувся, сказав, що він недавно виходив, все гаразд, тварини лежать, навіть коні полягали спиною до вітру, і скрізь нанесло барханчики піску. В таку бурю, звичайно, нічого було і думати про те, щоб розкласти вогнище і гріти чайник: доводилося лежати і спати, закривши обличчя, бо крізь