Читати книгу - "Анна Київська"

про те, що я не заперечуватиму проти передачі йому графом Сімоном де Крепі Вексена, але лише за умови, що він дозволить вам поїхати помолитися на могилі матері й що я надам у ваше розпорядження судно та рицарів, щоб ви здійснили цю благородну подорож. Судно те ви добре знаєте, бо я спорудив його завдяки вашій щедрості й щедрості моєї любої дружини; на ньому я, рішучий і гордий, вирушав завойовувати Англію. Одне слово, я маю на увазі «Мору». Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ми, королева Матільда і я, довіряючи ваше дорогоцінне життя цьому любому нам судну, засвідчуємо вам свою любов. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія і святий архангел Михаїл будуть вашими проводирями в цій небезпечній подорожі. Я вже замовив молитви за її успішне звершення й за ваше найшвидше повернення до нас. Вільгельм, герцог Нормандський, король Англії».

Бланш де Шовіньї, прочитавши листа, стояла навколішки перед королевою і дивилася на неї сповненими сліз гарними очима.

— Ох, не покидайте нас, королево! Що буде з нами без вас?

— Твої сльози зворушують мене, дитино моя. Витри їх, сама ж бачиш, ще я щаслива.

— Візьміть мене з собою!

— Якщо король дозволить, я візьму тебе, моя голубко. Будеш моїми очима, бо невдовзі я вже нічого не бачитиму.

Філіпп, отримавши Вільгельмового листа, страшенно розгнівався й пригрозив розірвати недавно укладений мир. Дружина його, королева Берта, яка ніколи не любила свекрухи, зауважила йому, що нейтралітет нормандців щодо Вексена куди важливіший, ніж задумана подорож. Король досить легко згодився з нею, особливо коли довідався, що це нічого йому не коштуватиме: Анна володіла чималими багатствами, які їй подарував іще за життя Рауль де Крепі.

Філіпп згодився, щоб Анна вирушила в дорогу наступної весни.

Розділ сороковий

АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Про свої два роки, проведені в Палестині, Рицар у масці нічого не розповів, хоч як цього домагався Вільгельм та його барони. Пилип лише запевнив їх, що ні разу не зганьбив своєї честі й що поцілував гроб Господній. Він привіз у золотій скриньці порох із цього гробу й вручив скриньку герцогові-королю.

Після бенкету, влаштованого на честь повернення Пилипа, Вільгельм забажав поговорити з ним віч-на-віч. Герцог сказав другові, що дуже радий бачити його живим і хотів би назавжди залишити його в себе. Щоб іще дужче зміцнити їхні зв’язки, Вільгельм запропонував йому руку однієї зі своїх дочок. То була велика честь для Пилипа, і він саме так це й зрозумів. Пилип укляк на одне коліно й, не приховуючи хвилювання, відповів просто:

— Вельможний королю, ніхто не був такий великодушний до мене, як ви. Невже ви бажаєте пов’язати долю однієї з принцес із долею бідолашного мандрівного рицаря, що має лише коня та зброю, якою завдячує вашій доброті? Я не виявив би вам своєї вдячності й любові, коли б не згодився прийняти те, що пропонує мені ваша дружба. Але ви й так заплатили мені дуже багато за все, що я робив для вас тільки тому, що ви ставилися до мене, як до… брата.

— Ти сказав правду, я ставлюсь до тебе, як до брата, тож і хочу вшанувати тебе, як брата. Ти не бідний, бо сьогодні я відписав тобі в подарунок замок у Серізі, землі й маєтки, що належать, до нього, а також великі володіння в Англії. Мій майбутній зять має бути гідний свого нового титулу.

— Ваша величносте, ви робите мені великий подарунок, але я не можу його прийняти.

— Ти ображаєш мене. — Я не можу його прийняти, — повторив Пилип глухим голосом. — І ви це самі знаєте.

Вільгельм теж розхвилювався, довго дивився на друга, а тоді промовив:

— Даруй мені. Я хотів випробувати тебе, пересвідчитися, чи ти її не забув.

— Королю, там я намагався забути її то в молитвах, то в найбруднішій розпусті, то навіть у кривавих бійках. Та не зміг. Один святий чернець звільнив мене від моєї присяги, але все марно, зробити це може тільки вона.

— Отже, ти й досі кохаєш її, незважаючи на час…

— Час тільки зміцнив моє кохання. Якби вона навіть дуже постаріла і чоло вкрилося зморшками, я все одно впізнав би новгородську княжну.

— Новгородську… І ти не забув про те місто?

— Я багато подорожував, але кращого міста й привітніших людей ніде не бачив.

— Хотів би туди повернутися?

Перше ніж відповісти, Пилип, схвильований, довго мовчав.

— Без неї?.. Хіба ти, королю, не розумієш, що те місто було найкраще, бо схоже на неї, бо горде й вільне, як вона? Новгород без княжни — це вже не Новгород, а звичайнісіньке місто.

— Гаразд. На ось, це вона тобі передала.

Коли Пилип узяв перстень, подарований Анні ним-таки стільки років тому, йому здалося, що він ось-ось помре від щастя. Вільгельм, побачивши, як Пилип скам'янів на місці, занепокоївся.

— Друже, отямся!.. Гадаю, ти не розкиснеш, мов жінка.

По срібному Пилиповому обличчю покотилися сльози. Вільгельм підвівся й відв’язав маску на другові. З’явилося нещасне порубцьоване обличчя. Герцог обійняв Пилипа й заплакав разом з ним.

— Брате мій, королева Анна запрошує тебе до себе. Вона хоче помолитися на могилі своєї матері. І бажає, щоб ти супроводив її в дорозі.

Грім не вдарив би з більшою силою, ніж ця звістка. Пилип укляк на землю, мов скам’янілий. Вільгельм став навколішки біля нього й почав молитися.

Повернувшись додому з Вернея-Етрана, Анна стала готуватися до подорожі. З допомогою Аделаїди де Ла-Ферте і Бланш де Шовіньї вона давала лад своїм речам, переглядала сукні й прикраси. Анна залишила синові Філіппу свою Пречисту діву Новгородську, з якою ніколи не розлучалась і якою так дорожила.

— Можна подумати, що ви збираєтесь померти й зоставити отак усе своє багатство, — сказала Аделаїда.

Королева-мати відвернула голову й зашарілась. Прозірливість її подруги нагнала на неї страху. Стомлена й хвора, Анна помалу втрачала зір і здогадувалася, що скоро помре. Їй хотілося, щоб це сталось на руській землі. Тепер усі сили були спрямовані на досягнення цієї мети. Вона почувала себе хворою дужче, ніж вважали лікарі, але приховувала це від усіх, щоб її не затримали. Їй важко було казати неправду Аделаїді — адже та добре її знала, однак Анна зуміла ошукати й подругу.

Зі згоди Філіппа Анна підписала таку грамоту на користь санліського монастиря святого Вінцента:

«Усі сини святої Церкви знають, що Творець світу, Бог Отець, створив усе суще задля того, щоб приготувати й скріпити шлюб Свого єдиного Сина з цією ж Церквою.

Не тільки Отець, а й