Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Тепер ви розумієте, яке щастя для бургомістра, що саме я переглядаю усю кореспонденцію?

По цих словах зіжмаканий папір полетів до кошика.

— Я вас проведу. Зараз на мене чекає важлива робота. Мушу організувати судове слухання — запросити суддю, адвоката, прокурора, лаву присяглих. А не кажу вже про те, що всі вони живі люди і треба б їм наготувати якоїсь перекуски.

В садку пан Ліндер полишив Бумблякевича самого і повернувся до будинку.

Бумблякевич кинув оком на високі мури, які оточували Ліндерову маєтність, і зрозумів, що тікати намарне. За втечу можуть ще додати.

СУД І ШЛЮБ

1

Сад золотився у сонячнім промінні і дихав теплом, Бумблякевич пройшов декілька кроків і, розкинувши руки, мов птах, з насолодою упав на спину просто в квітник, підім'явши під себе гладіолуси, лілії, анемони і ще різні квіти, чиї назви йому не пригадались. Лежав горілиць і дивився в небо, вдихаючи пахощі. Небо втягувало у свою глибінь, його блакить протікала над Бумблякевичем з такою самою замріяною непоквапністю, що і над Мальвою. Чомусь подумалося, що Мальва у цей час теж дивиться у небо. І, може, навіть у ту саму ледь помітну цяточку серед скуйовдженої отари хмарок, які втомлено сунули до обрію.

— Ах! — дзеленькнув солодкий дівочий голосок.

Над Бумблякевичем схилилася донька пана Ліндера. Від несподіванки вирячила великі круглі очка й дрібно-дрібно закліпала густими віями. Мала дуже миле личко, хоч і надто вже блідаве, сливе біле, навіть вуста були блідо-рожеві і ніжні, як у немовляти. Білими й прозорими були її руки з тонюсінькими шпичками палюшків.

— Ax! — ще раз зойкнула Олюня. — Що ви зробили з татусевими квітами?

— А що? Все одно мене чекає в'язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

— Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже справедливий. Просто так нікого не засудить… А чи ви не є часом той самий пан Бумблякевич?

— Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

— Ах! — втішилася дівчина. — Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

— Що? Де це ви про мене читали? — прискалив око Бумблякевич.

— У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким… ну, таким…

— Хочете сказати, що ви розчаровані?

— Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.

— Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.

— Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!

— Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.

Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.

— Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.

— І що вам заважало?

— Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь… Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?

— Аякже.

— Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся лицар. А зараз він лежить ось тут поруч — зовсім поруч, можна навіть торкнутись.

— Ну, то торкніться.

Їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.

— У вас холодна рука.

— Але ж серце гаряче!

— Справді?

— Не вірите?

— Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?

— А ви помацайте, чи не гаряче?

І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним. Там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.

— Тепер чуєте?

— Тепер чую.

І, про всяк випадок, руки не забрав.

— Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина. Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори! Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває лячно?

Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.

— Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.

— Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?

— Ще й як!

— Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.

— Я — вас?

— Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!

— Ну, коли ви вже мене так просите… — змилосердився Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою вуст.

Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча… поки лежить… Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об'єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.

— Ах! Що зі мною? Де я? — Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. — Ой, ви мене зачаклували, так? Ви — чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з'явилися!

— Щоб зникнути навіки.

— О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.

— У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

— Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!., вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте — може, це віщий сон?

— Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.

— Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять —