Читати книгу - "Таврований"

Пробували зв’язатися з Москвою по рації Харківського загону. Теж нічого не вийшло. Лише в березні 1942 року по рації партизанського загону Сабурова передали в Москву звіт про бойову діяльність. І ось така радість. В з’єднанні з’явилася рація. Налагоджували регулярний двосторонній зв’язок зі столицею.

У штабі з’єднання «трійка» обговорювала подію, про яку стільки мріяли. Ще не пройшла перша ейфорія, але Григорій Якович сказав:

— Тепер потік паперів збільшиться. Тільки встигай писати.

— Що папери. Закінчилася наша партизанська вольниця, коли організовувати боротьбу в тилу ворога можна було по своєму розумінню, ні у кого не питаючи, — висловився Руднєв.

— Тепер будем залежати від тилових крис, — додав Ковпак.

У травні, під час рейду в Путивльський район, Катя Коноваленко отримала повідомлення про нагородження великої групи партизан орденами і медалями. Сидору Артемовичу Ковпаку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Комісара нагородили орденом «Знак Пошани».

Після отримання інформації здійнявся шум. Бійці ходили до радистів із запитаннями. Може, вони неправильно зрозуміли радіограму. Ковпака нагородили орденом, а Руднєва Зіркою Героя. Може, навпаки? Ті відповідали, що інформація правильна. Принаймні, так їм передали з центру.

Колька Мудрий довго аналізував ситуацію і несподівано дійшов висновку. Він вибрав зручний момент, щоб було поменше свідків, запитав Семена Васильовича:

— Комісар, вас не могли переплутати з братом?

— Коля, ти це до чого? — Запитанням на запитання відповів Руднєв.

— Костянтин Васильович ближче до сільського господарства. Він же бригаду очолював.

— Ну і що?

— Може, його орденом нагородили?

— Не збагну, до чого ти? Говори ясніше.

— У нас у селі перед самою війною мою сусідку, тітку Нінку. Передову доярку. Теж орденом «Знак Пошани» нагородили.

Семен Васильович нічого не відповів бійцеві. Він поспішив сховатися подалі від набридливих питань.

Він заскочив у хату, де сиділи за чаркою командир загону і начальник штабу. Сидір Артемович посміхався і наспівував пісеньку.

Таким веселим Руднєв його бачив уперше. Семен Васильович подумав, що робить неправильно, але не зміг стримати свої емоції.

— Краще б мене нічим не нагороджували.

— Ображаєшся? — Ковпак намагався висловити своє співчуття комісару, але не міг приховати задоволену посмішку.

— Тільки з Колькою Мудрим розмовляв. Він порівняв мене з дояркою.

— Це в штабі партизанського руху накрутили, разом з НКВС, — сказав Ковпак. — Шо їм, тиловим крисам, в голову стукнуло?

Він заходив по кімнаті, намагаючись висловити невдоволення. Між тим, його темні циганські очі випромінювали радість.

— Радиста сюди! — наказав посильному.

— Слухаю, товаришу командир, — козирнув шифрувальник Дмитро Степанович Молчанов.

Руднєв вже трохи заспокоївся, взяв себе в руки. Не втручався в розмову. Базима теж мовчки спостерігав за подіями.

Ковпак наказав:

— Запиши радіограму: «Москва, Кремль. Товаришеві Сталіну. Мій комісар — бойовий партизанський командир, а не доярка, щоб нагороджувати його орденом „Знак Пошани“. Ковпак».

Молчанов опішив. Він знав, що за такі радіограми можна отримати великі неприємності.

І несерйозно це. Щоб поправити положення, Дідові треба було зв’язатися зі Строкачем, начальником Українського штабу партизанського руху. Або, врешті-решт, з Хрущовим. Секретарем ЦК Компартії України. Але не ставити ультиматуми Верховному.

— Не сиди, як бовдур. Пиши.

Шифрувальник швидко записав текст.

— Отправ негайно.

Руднєв, щоб не бачив Ковпак, схрестив кисті рук. Молчанов все зрозумів.

Він вийшов з приміщення. Оглянувся. Поблизу нікого не було. Розірвав листик на дрібні шматочки і викинув.

Подумав: «У Діда часто бувають заскоки. Особливо, якщо вип’є. Продиктує радіограму, а на наступний день заспокоїться, прибігає, радіє, що не відправили».

Правда, іноді він не змінював свого рішення. Тоді радисти отримували від командира наганяй.

Але зараз Молчанову дав знак сам комісар. Він за свої дії відповідає. Шифрувальник зовсім заспокоївся і забув про чернетку радіограми.

Ковпак пішов до помічника по госпчастині Павловського. Перевіряти хазяйські питання. Той гнав для санчастини самогон-первак. Спирту не поступався. Командир частенько заглядав до помічника. Останнім часом вони навіть подружилися.

Коли командир випустив пар, продиктував радіограму, його заїло, що Руднєв і Базима не радіють його нагороді.

В штабну кімнату зайшов Жора Гроздовський. Поговорили про те, про се. Жора не втримався:

— Як же ви так лохонулися. Відповідальність ділите нарівно, а коли нагороджують, то одному Героя дають, а іншому «Знак Пошани» кидають.

Григорій Якович опустив очі. Він теж сприйняв нагородження Ковпака без особливого ентузіазму. Вважав кричущою несправедливістю.

— Недопрацювали ми з тобою, Семен Васильович. Самі готували документи на нагородження. Треба було показати наші істинні заслуги. А ми проявили скромність. От і вийшло.

— Нічого, Григорій Якович! Нагородивши Ковпака, партія і уряд віддали належне всьому з’єднанню. Ми як-небудь стерпимо таку оцінку нашої роботи.

— Заспокоюєте себе, Семен Васильович? Даремно! Мені здається, що в оцінці вашої діяльності не останню роль зіграв командир, — підсумував розмову Жора Гроздовський. — Міг би за вас постояти.

На наступний день Григорій Якович довго крутився навколо командира. Ловив момент, щоб залишитися з ним наодинці. Той, майже не виймаючи з рота цигарку, довго розмовляв з Руднєвим. Семен Васильович, як ні в чому не бувало, розповідав Дідові про тривожну обстановку, яка склалася. За даними розвідки, після Путивля ворог кинув великі сили, щоб знищити з’єднання.