Читати книгу - "Таврований"

Не дочекавшись, поки Ковпак залишиться один, Базима сказав йому:

— Сидір, мені з тобою переговорити треба.

На дворі стояв травень. Буйство природи. Але командир ще не зняв свою шапку, ходив у куфайці. Вони відійшли від штабного намету, присіли на давно повалений дуб.

— Недобре виходить. Тобі — Героя, а комісару — орденок.

— Це в штабі партизанського руху і НКВС напутали, — відповів Ковпак. — Я причому?

— Піди кому-небудь іншому скажи. У штабі не знають людей, їх заслуги. Ти міг, зрештою, настояти на своєму.

— Не тільки мені. Багатьом командирам Зірку бросили.

— Не ображайся, Сидір, але більшість наших бійців вважає, що ти командир тільки на папері. Насправді керує з’єднанням комісар. Він визначає стратегію і тактику з’єднання, тобто, що робити і як робити. Тобі готове подають, на блюдечку.

Ковпак виплюнув цигарку. Різко піднявся. Подивився на Базиму зверху вниз.

— Без тебе розберемся.

— Семен теж Героя заслужив.

Ковпак йому нічого не відповів.

Григорій Якович довго сидів без руху. Навіщось поправив гімнастерку. Кашкет із зірочкою. Він завжди прагнув виглядати, як комісар, але у нього не виходило. Через кілька хвилин одяг розповзався, розстібалися ґудзики, козирок кашкета повертався набік.

Начальник штабу згадав, що не минуло й року, як вони дали слово керувати загоном разом, не рахуватися, хто з них командир. Не минуло й року, як Ковпак це своє слово забув.

Базима встав, втомленою ходою зайшов до штабного намету. Там працювали його заступники. Семен Тутученко стукав на друкарській машинці, Вася Войцехович разом з Петром Брайко схилилися над картою, опрацьовували чергову бойову операцію.

Він присів на пеньок, який служив йому зараз стільцем, заходився оформляти черговий наказ. Через деякий час до намету прискакав Михайло Кузьмич. Невисокого зросту, зі світлим волоссям хлопчина спішився, прив’язав коня.

— Товаришу начальник штабу! — Приклав руку до козирка кашкета з червоною зірочкою. — Вам передав командир.

Григорій Якович розгорнув папірець. Там простим олівцем рукою Ковпака було написано: «Нагородити. Руднєв орден Леніна».

— Молодець, командир! Розщедрився! — Вимовив Базима і передав папір Тутученку. — Сеня, готуй документи.

«Все одно Зірку пожалів» — подумав начальник штабу.

Йосип Віссаріонович такої образи, такого ураженого самолюбства вже давно не відчував. З часу смерті дружини Надії Аллілуєвої. Тоді вона зробила йому удар під дих. І він сам не знав, як витримав цей удар.

Тоді здавалося, що все починалося валитися. І він не Генеральний секретар, одноосібний правитель величезної держави, а Коба з Тіашвілі. Маленький хлопчик, учень семінарії, якого ніхто не боїться.

Спочатку йому здавалося, що політбюро звільнить його від займаної посади. Якщо треба, зберуть надзвичайний з’їзд, пленум. І за аморальну поведінку в сім’ї, що довело до самогубства дружини, його викинуть з Кремля. Численні недруги, нарешті, зведуть з ним рахунки.

Але в секретаріаті, як і раніше, продовжували перед ним прогинатися, члени політбюро висловлювали співчуття. І тільки злі язики дружин високопоставлених чиновників вели пересуди, що він довів Надю своїм нелюдським поводженням, що це він винен у її смерті.

На зміну розгубленості приходила лють, неприборкане бажання всіх поставити на місце. Так народилися знамениті кремлівські процеси.

Зараз становище було значно складніше. Його обдурили самим нахабним чином. Він згадав Адольфа Гітлера. Як вони вітали один одного з днем народження, обмінювалися люб’язностями і досвідом, ділили Європу на двох.

Кілька разів у вузькому колі зустрічалися з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом, пили за одним столом. І здавалося, що радянсько-німецьку дружбу ніщо не порушить.

Так, принаймні, вважав він. Він ігнорував численні відомості агентів, що Німеччина готується до війни, боявся дати навіть привід, що СРСР може порушити Радянсько-Німецький договір. Він здав Гітлеру антифашистів, які шукали від нього притулок у Радянській державі, він гнав ешелони з пшеницею на Захід, коли вже почалися бойові дії.

Посол Великобританії в Радянському Союзі кілька разів передавав попередження про небезпеку. Гітлер збирається напасти на СРСР. Він вважав це провокаціями, прагненням капіталістів звести їх з Німеччиною. Повідомлення слідували одне за іншим. З різних джерел. З цього б слід було зробити висновок, що треба готуватися до захисту від ворога.

Не надав він особливого значення сигналам про майбутній напад навіть тоді, коли перебіжчики з боку противника повідомили про дату і час нападу.

Тим не менш, генеральний штаб і наркомат оборони в ніч на 22 червня 1941 року залишалися на своїх місцях. Передавалася директива про приведення прикордонних військ у бойову готовність. Про це нарком оборони С. К. Тимошенко і начальник генерального штабу Г. К. Жуков доповіли І. В. Сталіну. Він підтримав директиву про приведення військ у бойову готовність.

Ранком в Наркомат оборони посипалися дзвінки: командуючого Чорноморським флотом Жовтневого, начальника штабу Західного фронту Климовського, начальника штабу Київського округу Пуркаєва, командувача Прибалтійським військовим округом Кузнецова та інших. Вони повідомляли, що почалися бомбардування території СРСР.

С. К. Тимошенко наказав Г. К. Жукову терміново дзвонити Й. В. Сталіну. На телефонні дзвінки довго ніхто не відповідав. Нарешті, трубку взяв начальник охорони. На прохання терміново запросити Йосипа Віссаріоновича, той запитав невдоволено:

— Що? Прямо зараз?! Товариш Сталін спить.

— Будіть! — Повторив Жуков. — Німці бомблять наші міста.

Йосип Віссаріонович незабаром узяв трубку. Георгій Костянтинович доповів обстановку і попросив дозволу приступити до дій у відповідь на віроломний напад. Сталін кілька хвилин мовчав. Потім сказав, щоб Тимошенко і Жуков терміново їхали в Кремль, на засідання політбюро.