Читати книгу - "Таврований"

Зібралися в його кабінеті. Голова Ради Народних Комісарів і Генеральний секретар ЦК ВКП (б) виглядав дуже блідим і пригніченим. Не знав, з чого починати. Нарешті, сказав:

— Дзвоніть у Німецьке посольство.

Незабаром нарком закордонних справ В. М. Молотов доповів, що німецький уряд оголосив війну.

Сталін глибоко задумався. Настала тривала, тяжка пауза.

— Треба знищити ворога, — через деякий час запропонував Тимошенко.

— Давайте директиву, — підтримав його Сталін.

Директиву № 2, яка зобов’язувала війська всіма силами обрушитися на ворога і знищити противника, передали в округи. Вона поступила не всім і виявилася нереальною. Сильним ударом бомбардувальної авіації противника в перші ж години війни була знищена значна частина радянської авіації Західного, Київського і Прибалтійського військових округів. Від бомбардувань постраждали багато міст і залізничні вузли. Зав’язалися запеклі бої з сухопутними військами. Наші військові вступали в бій з ходу, не встигли зайняти підготовлених позицій. Ворог впевнено наступав.

У радянських військах панував хаос. Був відсутній дротовий і радіозв’язок. Ніхто не мав точних даних про глибину проникнення противника на радянську територію, про втрати людей і техніки. В цей час у Москві була підготовлена директива № 3, яка передбачала перехід військ в контрнаступ і розгром противника.

Зрозуміло, що ця директива, як і попередні, не мала під собою ніяких реальних підстав. Ворог продовжував наступати. Червона Армія несла величезні втрати.

Таким чином, грізна небезпека, яка нависла над Батьківщиною в перший період війни, з’явилася багато в чому результатом порочних методів керівництва країною і партією з боку самого Сталіна.

Його обдурили, обвели навколо пальця. Вражене самолюбство вимагало виходу. Обдурили його, вождя, найрозумнішого, самого самого. Він зумів поставити на коліна таку величезну державу. Невже не можна нічого зробити з Адольфом?!

У ньому зріла величезна ненависть до Гітлера. Вона переростала в злобу. Він його поставить на місце.

Але факти свідчили про інше. Ворожа армія просувалася всередину країни. Все відбувалося не так, як він уявляв, не так, як запевняли його військові фахівці. Червона Армія безладно відступала, несучи величезні втрати. Мільйони її бійців опинилися в оточенні.

Це можна було безкарно розправлятися зі своїм народом. Садити в тюрми і морити голодом, розстрілювати. Проти ворожої авіації і танків він виявився безсилим.

Йосип Віссаріонович вирішив, що все пропало. Опір марний. Він кілька днів не виходив зі своєї дачі і не відповідав на дзвінки. Вище керівництво знало, що Сталін у великому трансі, але ніхто не наважувався порушити його самотність. Йосип Віссаріонович нікого не приймав.

Нарешті, до нього прорвалася сама довірена людина — нарком НКВС Лаврентій Павлович Берія. Поблискуючи окулярами і лисиною, він обережно ступав килимами великої вітальні.

— Що прийшов? — Кинув незадоволений погляд з-під опущених брів Йосип Віссаріонович.

— Вся країна чекає вас, вашого мудрого слова.

— Не чекати, а воювати треба. Всіх перестріляю.

— Без вас, Йосип Віссаріонович, ми ніщо.

Після зустрічі з Лаврентієм Павловичем керівник держави з’явився в Кремлі. Він не знав, що робити, як себе вести, що взяти за основу. Всі раніше аналізовані версії, які вносили стратеги на зразок Ворошилова, полетіли прахом. Все було брехнею, підлабузництвом і просто страхом за своє життя. Ось і вигадували небилиці, вішали вождю локшину на вуха.

Довелося застосувати свою вироблену роками тактику. Вислуховувати інших, щоб визначитися, зробити свої висновки. Йому доповіли про становище на фронтах, що наші війська змушені відступати, несуть величезні втрати, багато хто потрапив в оточення. Частина з них знаходяться в концентраційних таборах. Ряд населених пунктів зустрічають «визволителів» з хлібом-сіллю. Репресовані та інші верстви населення пішли на службу нової влади.

Йосип Віссаріонович, як завжди, взявся шукати крайніх у ситуації, що створилася. Відповідь лежала на поверхні. Це військові. З них треба питати.

— Розстріляти! — Не витримав вождь, вказуючи на винуватців.

Тобто, в кінці кінців, він зробив традиційний крок. Як з Тухачевським, Блюхером, трьома з п’яти маршалів, командирами корпусів і дивізій, бригад та іншими воєначальниками.

В кабінеті встановилася тиша. Всі боялися сказати вождю гірку правду, а не потрібні слова, які гріли йому душу.

Нарешті, черга дійшла до начальника генерального штабу Георгія Костянтиновича Жукова.

— Йосип Віссаріонович, чим більше ви розстріляєте, тим ворог швидше буде в Москві.

Сталін закурив трубку. При цьому його руки дрібно тремтіли. Він подивився в сторону Берії. Як він терпить таке. Хотів сам віддати команду, щоб заарештували Жукова. Але втримався. Запитав у своїй звичайній спокійній манері:

— Як ви особисто вважаєте, як нам вчинити?

Жуков став по стійці смирно.

— Зробити об'єктивний аналіз становища на фронтах. Тільки тоді ми можемо вжити адекватних заходів.

— А яка ваша думка, товаришу Берія?

— У мирний час можна було приписати дві-три сотні незораних гектарів землі. Зараз приписки смерті подібні.

Сталін мовчав. Розмірено крокував по кабінету. Він думав. Присутні чекали, чим закінчиться зухвалість Жукова.

— Кажеш, об’єктивно?

— Так точно, товариш Сталін.

— Негайно вирушай на фронт. Доповіси мені об’єктивну обстановку.

— Слухаю!

Досвід керівництва державою, постійної політичної боротьби, його становище єдиного і незамінного повертали упевненість Йосипу Віссаріоновичу. Йому доповідали звичні речі. У більшості випадків вже готові. Тільки треба було узгодити з ним. Почалася звичайна робота.

Але відступ радянських військ продовжувався до самої Москви. В країні панували розбрід і хаос. Люди переходили на службу ворогові. В цей час особливо посилилася пропаганда патріотизму. Скрізь висіли плакати: «Батьківщина-мати кличе», «Батьківщина в небезпеці». Пісню «Йде війна священна» доповнювали «Темна ніч», «Катюша».