Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Отож засіли під осокором, а Сілен почав розповідати про далекі землі та моря, а ще напророчив відкриття Нового Континенту за Геракловими Стовпами.

А чим довше він оповідав, тим більше Аріадна забувала про всі свої смутки, а врешті заснула під осокором.

Аріадна ніколи не повернулася на Крит. Ніколи не сіла на трон із сірого алебастру, ніколи не приглядалася до малюнків, що оздоблювали стіни палацу, ніколи не взяла до рук лабрису — сокири з подвійним вістрям.

Залишилася з Діонісом і обоє панували над островом Наксос. Пізніше, коли Крит був завойований ахейцями, багато владик елладських племен, що заселяли острови на Егейському морі та Кіклади, хвалилися походженням від синів Німфи Криту, Аріадни, та Діоніса, сина фіванської царівни Семели і Зевса. На цьому закінчується мінойська легенда.

Нитка Аріадни

Припускають, що сам Тесей на чолі могутнього флоту, що його він оддавна будував у Піреї, Трезені та інших мікенських портах, здобув Кносс і приєднав до аттичної федерації.

Але дні мінойського світу були вже пораховані: невдовзі стався напад так званих Народів Моря, що затопили Пелопоннес, острови на Егейському морі та Малу Азію, і докотилися аж до кордонів Єгипту.

Товсті шари попелу та землі присипали руїни, а час знищив решту, тож міста й палаци Криту, подібно до багатьох витворів людських рук, потонули у забутті.

Лише через багато століть археологи почали добувати із землі сховані в ній скарби давніх цивілізацій. Розкопали Кносс із легендарним Лабіринтом, а на острові Делос — святиню із рогів, на якій Тесей поставив фігурку Диктинни. Щороку довідуємося про нові відкриття на Криті, все нові палаци, зброярні, склади товарів та майстерні художників являють нашим захопленим очам безсмертну красу Криту.

Бо Аріадна з моєї оповіді мала рацію: те, що створив Крит, незнищенне.

Сьогодні Кносс фігурує у кожному путівнику по Греції як свідчення величі й краси цивілізації, що квітла перед Римом і Елладою.

Щороку приїжджають до Кноссу тисячі туристів з усього світу. Прибувають вони також з тих країв, де колись мешкали варвари і звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро та бурштин, який сьогодні — як і тисячоліття тому — збирають на узбережжі Балтики.

І я теж одного року разом з іншими туристами завітала на Крит. Сіла біля підніжжя трону із сірого алебастру, оглядала стіни, розмальовані крокусами і ліліями, дельфінами й куріпками, а ще постаті дам та кавалерів з бронзовими лицями і підмальованими очима, що прогулювались серед квітів. Милувалася фаянсовою фігуркою верховної жриці — а, може, самої Диктинни, — зі зміями в руках, ходила по галереях, переходах і залах, у яких луною відбивалися кроки Міноса і Дедала, Аріадни, Тесея і… Мінотавра.

Я мандрувала слідами прадавніх міфів, як мандрував колись Тесей по Лабіринті слідом за червоною ниткою з чарівного клубка Аріадни, з якого я й виснувала для вас цю оповідь.

Ім’я Ядвіги Жилінської не надто відоме українському читачеві, — можливо, що й зовсім ні. Навіть статті в українській вікіпедії про неї немає. Є польська і російська, ця остання, до слова, далеко більша за рідну авторці польську, хоча російською мовою її теж перекладали вкрай мало (наскільки мені відомо, лише оповідання для юнацтва «Тесей і Аріадна»).

Отож на початок дещо про неї. Народилася у Вроцлаві, тодішньому Бреслау, в 1910 році. Себто належала до того — історично не надто щасливого, — покоління, яке сформувалося у міжвоєнні роки, пережило всі випробування та страхіття війни і окупації, та й після війни не надто добре їм велося. Тим не менше, прожила довге та плідне життя, — померла у віці 99 років. Запевне, допомогли їй у цьому дуже широкі та різноманітні інтереси — від йоги (була сестрою засновниці польської школи хатха-йоги, Маліни Михальської) до древньої історії. Книжка, яку я хотіла б представити читачеві, належить саме до цього жанру.

Але це своєрідна історія. Мабуть, тим, хто шукав би у цій книзі популярний виклад історичних теорій, найвідоміших міфів давнини чи археологічних зарисовок, вона видасться чудернацькою. Хоча містить все перелічене. ба більше — у всій книзі немає не те що частини, але навіть сторінки чи абзацу, які б не ґрунтувалися на цілком безсумнівних джерелах: цитатах з класиків античної літератури та історіографії (перелік усіх цитованих авторів вийшов би чималим: Геродот, Есхіл, Платон, Сенека, Гесіод, Піндар…) або ж цілком наукових описах археологічних знахідок — у Межиріччі, Елладі, на території теперішньої Туреччини, навіть Ірландії.

Однак все це потрібно письменниці не саме по собі, а для підкріплення ідеологічної концепції книги: феміністичного трактування історії. Останнім часом і ми про нього довідалися, хоча наші попередниці, ті з міжвоєнного періоду, — знали не менше. Пізніше, однак, у нас цей жанр зі зрозумілих причин не мав змоги розвиватися (за винятком діаспорної літератури, тут яскравим прикладом подібного підходу є твори Докії Гуменної, хоча б видана вже і в Україні книга «Благослови, мати!»); натомість у польській культурі йому дещо поталанило більше.

Мушу попередити, що я сама, бувши жінкою та феміністкою, далеко не до кінця поділяю всі погляди та концепції, викладені у «Жрицях, амазонках та чарівницях», мені особисто вірність історичній правді видається далеко істотнішою, ніж найблагороднішій ідеології. Тим не менше, повторю ще раз: можемо критикувати письменницю за підбір джерел (коли з різних версій того самого міфу чи оповіді вибирається найдрастичніша і така, що представляє сильну половину роду людського в найменш привабливому світлі), але не за те, щоб вона намагалася якось ці джерела перекрутити. Певні неточності є, як же без них, однак переважно вони пояснюються тим, що історіографія, тим паче археологія, постійно розвиваються, а також тим, що інформаційний вік настав не так давно: сорок років тому потрібно було перевертати сотні фоліантів, сьогодні нам достатньо кількох рухів мишкою.

Ще одне попередження — можливо, найголовнішою метою цього опрацювання є виклад, бодай частковий, українських перекладів античної класики. На жаль, не все потрібне знайшлося (бракує значної частини «Життєписів» Плутарха, гомеричних гімнів, епічних поем, зокрема, «Аргонавтики» Аполлонія Родоського), але те, що знайшлося: переклади Ан.Содомори, Бориса Тена, Ан.Білецького, В.Свідзинського та інших, — дуже високого рівня.

Якщо цитовані фрагменти не було змоги включити в основний текст, вони потрапляли у примітки. Взагалі довелося там пояснювати чимало, це тому, що я примітковий жанр пристрасно люблю, в деяких книгах тільки їх і читаю. Нелюбителі подібного підходу можуть їх пропускати.

Наразі в українській літературі немає єдиної тенденції