Читати книгу - "Чорний Загін"

Одноокий замислився.

-- Впевнений, що Ловець замішаний?

-- Я ні в чому не впевнений. Мене вже ніщо не здивує. Від самого Берила я мав враження, що він нас використовує.

-- Факт, -- Капітан кивнув. – Я наказав Одноокому змайструвати амулет, який попереджатиме тебе, якщо наблизиться хтось з Поневолених. Не впевнений, що це тобі допоможе. Хоча, не думаю, що тебе ще потурбують. Повстанці рушили в атаку. Тепер у всіх будуть зовсім інші пріоритети.

Раптово логічний ланцюжок вибудувався у разючий висновок. Весь цей час необхідні дані були в мене під носом. Потрібен був поштовх, щоб все стало на свої місця.

-- Гадаю, я знаю в чому справа. Леді -- узурпатор.

-- Один з цих типів у масках хоче прикінчити її так, як вона свого благовірного? – запитав Одноокий.

-- Ні. Вони хочуть повернути Домінатора.

-- Га?

-- Він і досі на півночі, в землі. Коли Боманз відкрив для Леді шлях, вона не дала йому повернутися. Можливо він підтримував контакти з вірними собі Поневоленими. Боманз довів, що зв'язок з похованими в Країні Курганів цілком можливий. Можливо Домінатор навіть керував деякими членами Кола. Черствий був таким же негідником, як будь-хто з Поневолених.

Одноокий поміркував, а тоді передрік:

-- Ми програємо битву. Леді скинуть з трону. Вірних їй Поневолених винесуть, а війська винищать. Але ті заберуть з собою найбільш ідеалістично налаштованих бунтівників, що фактично означатиме, поразку Білої Троянди.

Я кивнув.

-- Комета в небі, проте повстанці досі не знайшли містичної дитини.

-- Ага. Ти вцілив у яблучко, коли сказав, що Коло знаходиться під впливом Домінатора. Так і є.

-- А в хаосі, що наступить, коли всі будуть гризтися за трофеї, він вискочить, як чорт з табакерки, -- сказав я.

-- А ми тут яким боком? – запитав Капітан.

-- Питання в тому, -- відповів я, -- як нам вилізти з цієї халепи.

Літаючі килими гули навколо Вежі, як мухи над трупом. Війська Шепіт, Ревуна, Безіменного, Костогриза і Вкусимісяця наближалися, але були ще у восьми-дванадцяти днях ходу. Війська зі сходу добиралися повітряним шляхом.

Біля воріт в частоколі юрмилися загони, які постійно рухалися, дошкуляючи повстанцям. Ті перенесли свої табори не відстань восьми кілометрів від Вежі. Час від часу деякі частини Загону робили нічні вилазки при підтримці Гобліна, Одноокого і Мовчуна, проте їхні зусилля не мали сенсу. Різниця в чисельності була настільки значною, що спорадичні наскоки не приносили жодної відчутної користі. Цікаво, чому Леді ні на мить не давала повстанцям спокою?

Будівництво закінчилося. Засіки готові. Пастки замасковані. Залишалося тільки чекати.

Від нашого повернення з Пір’їнкою і Мандрівником минуло шість днів. Я очікував, що їхній полон підштовхне повстанців до штурму, проте вони й досі стояли. Одноокий вважав, що вони сподіваються в останню мить знайти свою Білу Троянду.

Залишилося тільки жеребкування. Троє Поневолених, з призначеними їм військами, повинні захищати кожен рівень. Подейкували, що сама Леді буде командувати силами розташованими на піраміді.

Ніхто не хотів опинитися на першій лінії. Як би не розвивалися події, ті підрозділи постраждають найбільше. Тому організували лотерею.

Більше не було спроб прикінчити Ворона чи мене. Наш противник намагався сховати кінці у воду якимось іншим чином. Зрештою було надто пізно робити щось з нами. Я вже бачився з Леді.

Ситуація змінилася. Воїни поверталися після сутичок щораз більше пошарпані, щораз більше зневірені. Ворог знов переніс свої табори ближче.

До Капітана прибув посланець. Він зібрав офіцерів.

-- Почалося. Леді викликала Поневолених на жеребкування.

В нього був дивний вираз обличчя. Його головним складником було здивування.

-- У нас особливий наказ. Особисто від Леді!

Шепіт-гомін-шелест-бурчання, всі приголомшені. Нам завжди діставалася від неї найпаскудніша робота. Я уявив собі, що нам доведеться утримувати першу лінію проти елітних військ повстанців.

-- Нам наказано згорнути табір і зібратися на піраміді.

Сотня питань загуділа немов шершні.

-- Вона хоче щоб ми були її охороною, -- пояснив Капітан.

-- Гвардії це не сподобається, -- попередив я. Вони вже й так недолюблювали нас з того часу, коли були змушені підкорятися наказам Капітана на Сходах Сліз.

-- Гадаєш вони щось пікнуть проти неї, Док? Джентльмени, шеф наказала нам йти, отже ми йдемо. Якщо хочете собі поговорити про це, зробіть це під час згортання табору. Тільки щоб хлопці не чули.

Для солдатів це була чудова новина. Ми не тільки уникнемо найзапекліших боїв, а й матимемо шанс відступити у Вежу.

Чи був я твердо переконаний, що ми приречені? Чи мій песимізм відображав загальні настрої? Чи було наше військо переможене ще до того, як отримало перший удар?

В небі сяяла комета.

Розмірковуючи про це явище, під час руху серед тварин, яких гнали до Вежі, я зрозумів, чому повстанці зволікали. Звичайно ж, тому, що до останньої миті мали надію знайти свою Білу Троянду. Але ще вони чекали, коли комета наблизиться максимально, визначаючи найбільш сприятливий час.

Я буркнув щось до себе.

Ворон, який ледь плентався поряд зі мною, обтяжений власним спорядженням і клунком з речами Сонечка, муркнув:

-- Га?

-- Вони досі не знайшли своєї чарівної дитини. Не все йде так, як їм би того хотілося.

Він поглянув на мене дивно, майже з підозрою. Тоді:

-- Поки що, -- сказав він. – Поки що.

Здійнявся гучний галас. Кіннота повстанців закидала списами вартових на частоколі. Ворон навіть не оглянувся. Це всього лиш розвідка боєм.

З піраміди відкривався з біса мальовничий вид, хоча тут було