Читати книгу - "Знахідка на все життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обережно ступаючи, Рус нечутно наблизився до своєї подруги. Іка обернулася й усміхнулась.
— Це моє дитинство, — сказала вона й показала на стіну. — Іка змушує каміння говорити.
— Хіба камінь вміє говорити? — здивувався Рус.
— Людина може змусити його, — ствердила Іка.
І почала пояснювати Русові, як ці рисочки та малюнки на камені розповідають про її життя в далекій Країні Теплих Вітрів, про те, як живуть люди у стійбищі інкурів, про Прудконогого Сайгака, про доброго Опа та ще про злого Зоуго. Але Рус нічого цього не міг зрозуміти, бо не йняв віри, як то мертві камені можуть передавати думку людини.
Забачивши в Русових очах недовіру, Іка торкнулася його руки і повела за собою. Вони вийшли з печери, йшли поміж густих кущів і нарешті зупинились біля темного провалля. Знову печера, якої Рус не бачив раніше. Іка зайшла до неї, зайшов і Рус. То була велика печера, в яку крізь щілину десь на стелі падало денне світло.
Несподівано для себе Рус побачив там гончаря. Він, зачувши їхні кроки, обернувся їм назустріч. Це була дивовижна печера. Із її стін, наставивши погрозливо роги, на Руса дивились могутні тури. Вони нагадували отого глиняного тура, який допоміг Русові здобути вогонь. І тури ці були руді, як кров.
— Іка зробила тут все так, як у країні її батьків, — пояснила сіроока.
— Оп допомагав Іці робити цих богів, — докинув гончар. — Цим богам не потрібні кращі шматки м’яса. Їм потрібний лише священний вогонь, і вони завжди даруватимуть сміливим мисливцям удачу в полюванні. Кожного разу, коли Рус виряджається на полювання, Оп розпалює священне вогнище, і боги допомагають Русові полювати сайгаків і птицю. Опа навчила вірити цим богам Іка. Іка і Оп нічого не казали Русові про ці печери. Вони хотіли показати їх, коли закінчать усю роботу. Щоб Рус теж повірив цим богам, як вірять Іка й Оп.
Мовчки стояв Рус серед оцих рудих богів, що їх створили Іка з гончарем. Нарешті мовив:
— Рус вірить цим богам. Рудий Тур — це хороший бог. Він буде богом Краю Примар. Але Рус не хоче, щоб і далі називали так наш край. Тут немає ніяких примар. Хай віднині він зветься Країною Рудого Тура.
І знову, як і перше, дні линули швидко, і знову Велика Ріка пригонила з того боку плоти з померлими, що їх у Край Примар відряджав Зоуго. Там, на тому боці, ще вірили Провісникові волі богів…
Якось увечері, коли всі мешканці печери зібралися біля вогнища, Оп сумно мовив:
— Мисливці інкурів уже винищили тварин на своїй рівнині. Надто прожерливі боги інкурів, їм треба багато м’яса. Інкури вмирають і не знають, що немає Краю Примар, що є чудесна багата Країна Рудого Тура…
— Рус думав про це, — мовив молодий інкур. — Рус гадає, що треба перепливти Велику Ріку і розповісти про все інкурам. Але ж інкури знають, що ми перетворились на примарних птахів, інкури не повірять, що Рус живий.
— Їх переконає вогонь. Вогонь, що Оп запалить його на вершині скелі. Хай тільки інкури взнають, що то Рус добув його і що допоміг йому в цьому Володар Степу, — пораяв старий гончар.
Рус якийсь час помовчав, неначе виважував усе.
— Рус готовий вирушити в дорогу! — нарешті мовив. — Він повинен це зробити.
— А як же Рус здолає Велику Ріку? Вона надто бурхлива для людини… — занепокоєно обізвалася Іка.
— Велика Ріка не страшна Русові, — заспокоїв її мисливець. — Рус вивчив її примхи, недаремно ж він стільки часу буває біля неї. Там, нижче скелі, вона неначе завертає в степ інкурів. І течія її туди збивається. Якщо взяти гарну колоду і добре триматися її, то вона винесе Руса на той берег. Рус дужий і переможе бурхливу річку. Ну, а з інкурами він знає, як вести мову. Інкури, певно, ще не забули Прудконогого Сайгака. А про вогонь на скелі подбає Оп. Він уночі розпалить вогнище, і йому допоможе Іка.
Другого дня, коли сонце вже наближалося до вечірнього пруга, всі троє зійшли до річки нижче скелі.
— Рус буде біля стійбища, як тільки місяць покине землі інкурів. І тоді запалає на скелі вогнище. Велике вогнище! — звернувся інкур до Опа.
Той на знак згоди схилив свою сиву голову.
Кінець Дохлої ГієниНічне небо дихало, мінилося. Біля воріт стійбища палахкотіло вогнище, яке мало бути перепоною для хижих звірів. Біля вогнища сидів інкур. Він зрідка брав хмиз і кидав у вогонь. Тоді полум’я високо здіймалося над землею, і від цього мерхли зорі і небо провалювалося в безвість.
Зі свого захистку за горбом Рус пильно стежив за інкуром. Хто б то міг бути? Він необачно сидить спиною до степу, і лиця його не видно. Мабуть, покладається на собак. Собаки лежали потойбіч вогнища, їх розморило від жару, напевне, тому вони й не вчули Руса. Та ось інкур біля вогнища підвівся: йому вже незручно було брати хмиз. І Рус виразно побачив його лице. То був Дужий Вепр. Він сьогодні чомусь сам став на чати до вогнища. Рус знав, що ватаг мисливців не часто відбуває таку буденну варту. Здебільшого це буває, коли поблизу стійбища никають небезпечні хижаки. Але заступає він на чати не один, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахідка на все життя», після закриття браузера.