Читати книгу - "Шалені шахи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер в очах його королівської величності Сигізмунда ІІІ Вази всі повстанці перетворилися на жахливих злочинців, які замахнулися на найбільшу у світі святиню — на освячену Божою милістю королівську владу.
А отже, відтепер всі вони були приречені на безжальне винищення.
Глава 14Пекло кромішнє
Біла Церква, березень 1596 року
— Ну що ж, Северине, хай буде по–твоєму!
— Та який сенс чекати?! Коли в Кирика Остаф'євича жижки затрусяться, щоб він після цього сам...
— От і видно, що не зрозумів ти моїх пояснень. До чого тут «жижки затрусяться»?!
— А що ж тоді?..
— А–а–а!.. — Матвій Шаула лише рукою махнув, вважаючи подальші сперечання безглуздими.
— Отже, буде по–моєму?
— Сказав же: буде по–твоєму! Я своїх слів на вітер не кидаю й назад ніколи не беру, — запевнив Матвій.
— От і добре, — розплився в посмішці Наливайко.
— Тільки дивись, щоб люди твої не підкачали!
— Не підкачають. Відкриються перед нами задні ворота, любесенько відкриються! Я ж спеціально для цього...
— Не про тих козаків мова, яких ти в Білу Церкву заздалегідь заслав, а про тих, котрих сьогодні вночі у фортецю поведеш. Дивись, щоб не схибили. Щоб всіх прислужників Кирикових до єдиного порішили. А ще щоб перед нашими основними силами головні ворота відкрити встигли, інакше...
— Не бійся, Матвію, не схибимо! Не вперше вже.
— Гаразд! Розхвастався... Тобі не вперше, — це точно, а от як доведеться покозаченим твоїм гречкосіям?
— За всіх своїх я відповідаю.
— Ну, то дивися ж мені!..
— Не сумнівайся.
Останні слова були сказані досить похмурим тоном, тому Шаула вирішив, що не варто й надалі випробовувати самолюбство ватажка вільних найманців. Не сказавши більше ні слова, він перетнув світлицю, присів на лаву біля стіни і, напустивши на себе показну безтурботність, заходився набивати турецьким тютюном коротеньку люльку вишневого дерева. Це означало, що їхня невеличка військова нарада завершилася. Наливайко мовчки кивнув (хоча розумів, що співрозмовник не зверне на це ніякої уваги) і поспішив до своїх людей, щоб підготувати їх до вилазки.
Наливайківці й запорожці не надто довіряли один одному. Ні єдина віра православна, ні півтори тисячі коней, свого часу подаровані Северином у якості «знаку замирення», ні спільні походи у валаські землі, ані вдалі вилазки проти боягузливих шляхтичів не змогли об'єднати обидві рушійні сили повстання в єдиний потужний кулак. Недовіра стала особливо помітною після того, як Костянтин Василь Острозький перестав постачати грішми повстанців і демонстративно відмовився від листування з вільним отаманом.
Загалом, якби не рішучий наступ вимуштруваного королівського війська по проводом Станіслава Жолкевського, дві головні сили повстанців давним–давно розійшлися б у протилежні боки: наливайківці — у північне Московське царство, під могутню руку блаженного царя Федора Івановича, а запорожці — на південь, на неприступний дніпровський острів Хортицю.
Треба зазначити, що пан коронний гетьман табору взявся за втихомирення повстання Наливайка з усією серйозністю. Його війська спритно перерізали дорогу на північ, випереджаючи намір повстанців втекти під крильце Федора Івановича.
Розіслані паном Жолкевським летючі загони взяли за правило прочісувати село за селом, усюди вишукувати родини наливайківців і безжально знищувати всіх від малих до старих. Постраждалі від бунтівників шляхтичі з неприхованим задоволенням наслідували цю тактику, й найжорстокішим чином розправлялися з родичами бунтівних селян.
Природною реакцією на учинені звірства стала втеча під захист повстанців величезної маси зовсім нездатного до війни люду. В таких умовах запорожці ніяк не могли кинути напризволяще вже не військо, а збіговисько абияк озброєного народу. Григорія Лободу, який настійно наполягав на негайному відступі решток козацького війська на Запорозьку Січ, знову змістили, уже вкотре віддавши булаву його конкурентові Матвію Шаулі. Останній же, недовго думаючи, запропонував Северину Наливайку спільно вдарити по авангарду шляхетського війська: з одного боку, це мало трохи остудити спритність пана Жолкевського, а з іншого — дало би можливість родинам повстанців у супроводі мінімальної охорони відступити кудись на південь, у напрямку Дикого Поля — аби тільки подалі від розгніваних панів.
Козацька розвідка доповіла, що авангард шляхетського війська веде князь Кирило Остаф'євич Ружинський, якого запорожці презирливо називали «Кириком». Відірвавшись від основних сил, авангард засів у фортеці Білої Церкви — однієї з найкращих військових споруд у всій Речі Посполитій.
Ці відомості надзвичайно потішили новоспеченого отамана запорожців: Матвій Шаула дуже сподівався, що довідавшись про прихід повстанського війська під мури білоцерківської фортеці, недостатньо холоднокровний, неврівноважений Кирик Ружинський неодмінно утне якусь дурість. Це дало б можливість розправитися з авангардом й у свою чергу зайняти неприступний замок. І нехай тоді Жолкевський ламає голову над тим, як вибити супротивника з найміцніших мурів у всьому Королівстві Польському!
Однак, попри дуже вагомі аргументи, наведені отаманом запорожців на користь свого плану, Северин Наливайко не хотів грати в облогу Білої Церкви. Саме грати — бо присутність родин та інших біженців стримувала пересування повстанської армії. Щоб хоч якось прискорити свій рух, наливайківці втопили всю свою артилерію. А без гармат як накажете штурмувати чудово укріплений замок?! Невеликої кількості малопотужних похідних гармат, що мали запорожці, для цієї місії не вистачало. А облога міста неозброєним людом виглядала безцільною й небезпечною затією. Адже ще на допомогу своєму авангарду міг з'явився коронний гетьман табору Станіслав Жолкевський на чолі шляхетського воїнства, озвірілого від пролитої крові, і тоді війську повстаців прийде неминучий кінець.
Щоб уникнути цього, Северин Наливайко запропонував діяти хитрістю. Він заздалегідь заслав у Білу Церкву своїх людей, які мали в місті родичів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалені шахи», після закриття браузера.