Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Френк рішуче підвівся і взяв свого капелюха.

- Зараз їду до Колінза. Він знає мої грошові справи краще, ніж я сам. Я передам вам мільйон сьогодні, і гадаю, що здобуду решту протягом кількох найближчих тижнів.

- Пам’ятайте,- застеріг Беском, стискаючи йому руку,- що найстрашніше в цьому нападі - повільна спрямованість. Напад закроєний широко, і веде його, мабуть, якийсь могутній фінансист.

Ще кілька разів за цілий день і вечір рабиня летючої розмови викликала Царицю до телефону й давала їй змогу говорити з чоловіком. На превелику свою радість, вона побачила телефон біля самого ліжка у своїй спальні і, викликавши кабінет Колінза, побажала Френкові на добраніч, навіть спробувала поцілувати його в телефон, а у відповідь почула чудний і невиразний звук Френкового поцілунку.

Цариця не могла сказати, скільки часу вона спала. Але, прокинувшись, напіврозплющеними очима добачила, що Френк стоїть на порозі й дивиться на неї. І коли він стиха відійшов, Цариця зіскочила з ліжка й побігла, до дверей; Френк одначе вже спускався сходами.

«Знов у нього клопіт з великим американським богом»,- подумала Цариця, здогадавшись, що Френк пішов у ту дивну кімнату-бібліотеку прочитати погрози та застереження свого сердитого бога, який, вистукуючи, таємним способом писав на стрічці телеграфного апарата. Вона подивилася на себе у дзеркало, поправила коси і, задоволено всміхаючись, накинула капот, ще один доказ Френкової уваги й турботи про неї.

Коло дверей бібліотеки вона спинилася, зачувши якийсь чужий голос. Спершу Цариця подумала, чи то не летюча розмова, але відразу збагнула, що голос занадто виразний і звучить не так, як у телефоні. Зазирнувши у шпарку, вона побачила двох чоловіків, що сиділи у великих шкіряних кріслах один проти одного. Френк, утомлений цілоденним напруженням, був у звичайному костюмі, а той, інший, мав на собі фрак. І вона чула, як гість називав її чоловіка: «Френком», а Френк каже на нього: «Джонні». З цього, а також з невимушеного тону розмови, Цариця зрозуміла, що вони - давні, щирі приятелі.

- І не кажи мені, Френку,- озвався гість,- ніби в Панамі ти не пропонував свого серця щонайменше дванадцятьом сеньйоритам.

- Тільки одній,- відказав Френк після паузи, пильно, як помітила Цариця, глянувши на свого друга.- Я справді таки загубив серце... але не голову. Ох, Джонні Пасморе, любий Джонні Пасморе, ти просто гульвіса і нічого в житті не тямиш. У Панамі я знайшов найкращу жінку в світі. Я радий, що дожив до зустрічі з нею, і був би щасливий померти за неї. Вона палка, пристрасна, ніжна й шляхетна дівчина. Одне слово, справжня цариця.

Цариця, чуючи його слова і бачачи щире захоплення на його обличчі, гордовито всміхнулась: як любить її чоловік!

- І та леді, та леді... е... була не байдужа до тебе? - запитав Джонні Пасмор.

Цариця бачила, що Френк кивнув головою.

- Вона кохає мене так само, як я кохаю її. І це я знаю напевне.- Він спинився.- Зачекай, я зараз покажу тобі її.

Френк рушив до дверей, а Цариця, втішена словами свого чоловіка, кинулась у сусідню, розкішно вмебльовану кімнату, що, як казала їй покоївка, називалася вітальнею. Дивлячись, як Френк підіймається вгору широкими мармуровими сходами, Цариця раділа, мов дитина, що він здивується, не знайшовши її в ліжку. За кілька хвилин Френк біг уже вниз. Цариці ледь стиснуло серце, бо по чоловікові не видно було, що він здивований. Френк ніс у руках клапоть тонкого білого картону і, не оглядаючись, простував до бібліотеки.

Цариця знову припала до шпарки в дверях і побачила, як він разгорнув картон перед Джонні Пасмором і сказав:

- Розваж сам. Ось вона.

- То чого ж ти такий пригнічений? - спитав Джонні, уважно розглядаючи фотографію.

- Того, що ми спіткалися запізно. Я мусив одружитися з іншою. І розлучився з нею назавжди перед тим, як вона мала одружитися з іншим. Вони були заручені раніше, ще до того, як я з нею познайомився. Ця жінка, що стала моєю дружиною, також дуже гарна, щоб ти знав. І я завжди буду їй вірний. Але, на лихо, вона ніколи не здобуде мого серця.

Цариця відразу зрозуміла гірку правду. Вона мало не зомліла й схопилась тремтячими руками за серце. Хоч розмова в бібліотеці не припинилася, Цариця вже не чула ні слова. Вона трохи заспокоїлась і, згорбившись, схожа швидше на тінь тієї вродливої та гордої жінки, якою вона була кілька хвилин тому, перейшла вестибюль і поволі, ніби вві сні, піднялася сходами. У себе в кімнаті вона більше не стримувалась: люто зірвала з пальця Френкову обручку, шпурнула її на підлогу й почала топтати ногами. Нічний чепчик та черепашачі гребінці теж полетіли під ноги. Здригаючись із плачу і мурмочучи щось незрозуміле, Цариця впала на ліжко; її трусило, мов у гарячці. Та коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув у двері, вона зусиллям волі прикинулась, наче спить.

Година, поки Френк заснув, здалась їй вічністю. Тоді вона встала з ліжка, взяла прикрашений самоцвітами кинджал, що був при ній ще в долині Загублених Душ, і навшпиньки пішла до його кімнати. На нічному столику лежав той білий картон - велика фотографія Леонсії. Цариця нерішуче спинилася, стискаючи до болю в пальцях кинджал: кого вдарити? Свого чоловіка чи Леонсію?

Вона ступила до ліжка і піднесла вже руку до удару, та раптом з очей у неї ринули сльози і, ніби пелена туману, заслали перед нею Френка. Цариця опустила руку й голосно зітхнула.

Тоді вона підійшла до нічного столика. Погляд її спинився на записнику з олівцем. Цариця написала два слова, видерла аркушик і, поклавши на блискучу стільницю Леонсіїну фотографію, накрила її своєю запискою і вдарила кинджалом. Вістря втрапило межи очі суперниці, ввігналося в дерево, захиталося й так і лишилося стриміти.

Поки в Нью-Йорку Ріган спритно провадив широкий наступ на всі Френкові акції, а Френк з Бескомом даремно пробували виявити, хто на них так напосівся, в Панамі відбувались події, що кінець кінцем звели докупи Леонсію, Солано, Тореса та начальника поліції і далеко не останню