Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Старого Омера Сарану я помітив одразу, ще з вулиці, він скидав вилами сіно зі стіжка, високий, худий, жилавий, у розстебнутій на грудях сорочці, з накинутим на плечі кожухом, який заважав йому в роботі, і він весь час поправляв його.

Два парубки, очевидно сини, носили сіно до стайні, у якій іржали й неспокійно били копитами коні.

Коли я підійшов ближче, старий холодно подивився на мене колючими чорними очима, небезпечними й сповненими недовіри, погрозливими, як вістря ножа, не хотів би я опинитися перед ними, коли вони спалахнуть, коли з цих жаринок під білими острішками густих брів вибухне полум'я. І не тільки очі — все в ньому якесь насторожене: і руки, що судомно стискують вила, і розставлені широким трикутником мускулисті ноги, і висунуте наперед кістляве підборіддя, і зціплені губи.

Він не запитав, чого я прийшов, що мені треба, кого шукаю, тільки чекав моїх слів, щоб відповідно до них визначити свої дії. Чи вони будуть незначні, чи важливі, чи небезпечні — він сприйме їх однаково, а вчинить, як йому буде вигідніше.

Те його мовчання зловісне. Доки я не обзиваюся, я його друг. Тому я, не чекаючи запитання, одним духом випалив усе, що переказували Зайко й Осман.

Старий Сарана вислухав мене з тим самим погрозливим спокоєм, тільки між білих брів пролягла глибока складка, і він сердито гукнув своїх синів.

Ті вибігли зі стайні з вилами в руках і люто втупилися в мене.

— Візьміть коня й привезіть того йолопа з Зайкової корчми. Напився і плеще казна-що.

Сини круто повернули, явно розчаровані, що не я винуватець, і пішли до стайні по коня, а старий став далі скидати сіно на сніг. Не глянув на мене, не подякував, розмова закінчена, я зробив своє, він своє — і квит. Я можу йти.

І я, промимривши щось на прощання, чого він не чув і не сподівався, позадкував до дороги, не наважуючись відразу показати йому спину, занепокоєний його зловорожою мовчазністю і лихим поглядом, яким він мене обдарував, перш ніж я повернувся. У мене було таке відчуття, ніби я потрапив у печеру до розбійників.

Я зітхнув лише тоді, коли вийшов на вулицю.

Хай мене бог боронить від зустрічі з тими Саранами на вузькій стежці в густому лісі. Їм не треба було б навіть ножів діставати, я помер би від страху, прохромлений їхніми страшними поглядами.

З якими страшними зарізяками мусив зв'язуватися Осман, щоб урятувати чесну людину!

Невже й добре діло не може обійтися без насильства?

Щоб ви запалися, тепер мені будете снитися в моторошних снах! Богу дякувати, що нема в мене важливих справ і мені не треба зустрічатися ні з цими, ні з іншими Саранами.

Дай, боже, довге життя моєму бідному доброму Махмутові, якого навіть коти не бояться.

15. Батько і син

А те, що сталося через три дні після цих відвідин, переконало мене, що кожен повинен іти своєю дорогою, не звертати на чужу. Щоправда, я не знаю, яка моя дорога, але знаю, яка не моя.

Авдія Сарана, наймолодший Омерів син, помер несподівано, і сьогодні його ховають. Не хворів, був здоровий, як бик, і раптом сконав, отруївшись незвичним напоєм.

Батько й брати самі опорядили його, обмили, загорнули в полотно й покликали трьох мулл читати молитви за упокій душі. День і ніч старий Омер стояв над мертвим сином, який лежав посеред кімнати, накритий білим покривалом.

Осман покликав мене з собою на похоронну відправу до Бегової мечеті. Він і розповів усе про Авдію.

— Таж вони його вбили, — сказав я, охоплений жахом, згадавши хижий погляд Омера Сарани.

— Навряд. Може, й справді від перепою помер.

Але тон, з яким Осман відкинув мою підозру, не був переконливий. Він робив це лише для годиться, не дуже наполягаючи на своєму твердженні.

Його таки вбили, це й Осман знає, саме його розповідь і навела мене на таку думку. А тепер він каже те, що прийнято казати в таких випадках.

Дубасили вони хлопця, щоб утовкти йому в голову розум, а вибили душу, не хотячи цього. Їхня дикість, і без того жахлива, стала, ще жахливішою через Авдіїну дурість. А хлопець тяжко провинився, зламавши закон мовчання, який для них наче мур, наче неприступна фортеця. Вони не люблять хизуватися своїми подвигами, не вимагають визнання і взагалі не говорять про себе. Авдія проговорився і тим наразив сім'ю на небезпеку. Вони хотіли напоумити його, щоб запам'ятав і більше ніколи не смів говорити того, що не для розголошення, щоб затямив собі раз і назавжди: безпека родини — священна. А коли вони вирішили, що достатньо напоумили його ударами, бо слова тут не допомагають, коли погодилися, що наразі йому досить того напучення, — а важко сказати, що для них означає досить, — і залишили його, щоб він проспався, Авдія заснув навіки, вилікуваний від недоумкуватості, навчений мовчати як могила, напоумлений ніколи більше не ставити безпеку родини під загрозу.

Вони вбили його, а я приніс їм звістку про його необережність. Отже, я винен у його смерті!

Боляче вразила мене ця думка, шпигонула в самісіньке серце і так занепокоїла, що я став заповзятливо захищатися.

Я не винен!

Звідки мені було знати, що є такі люди! Невже заради власної безпеки можна вбити сина і брата? Я міг подумати, що вони його вилають, пригрозять, ударять, але таке і в найстрашнішій гарячці мені не могло примаритися. Зрештою, я в усьому цьому не мав ніякого значення, якби не я, пішов би хтось інший, а наслідок був би той самий.

Я не винені

«Я не винен, — повторював я збентежено, — ні в чому не винен». І все-таки не переставав думати про юнака, якого батько й брати, осатанівши від люті, п'яного духопелили, топтали ногами за його непрощенну провину. Або перечекали, коли він проспиться, і тоді накинулися на нього з лайкою, а він відповів їм щось таке, що їх розлютило, і вони почали вершити свій сімейний суд.

Що відбувалося в якійсь потайній кімнаті чи в темному льоху, у їхніх головах, у їхніх душах? Імовірно, юнак мовчав, адже він теж Сарана, не хотів каятися, що можна було сприйняти як затятість,