Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Тепер, працюючи ліктями й плечами, йому було простіше протиснутися між тими, хто був одягнений так само. Збуджені загальним гнівом і бажанням справедливості, воїни все ще не наважувалися виламати оброблену мармуром браму Повелителя. Але ні брама, ні стіни вже не видавалися перешкодою козакові. Продираючись крізь озброєний натовп, Іван тепер мав два потрібні йому кинджали. Цього було достатньо для того, щоб, використовуючи щілини в стіні, видертися на її вершину.

Обравши зручну стіну в місці, де не було скупчення бунтівників, Сірко встромив кинджал у розколину над головою. Він уже підібрав і місце для другого кинджала, коли його тихо покликали.

— Брате Іване...

Почувши цей голос, Сірко здригнувся і повільно повернувся всім тілом. Перед ним у блискучому одязі сипаха стояв глибокий старець, у руках якого була довга дубова палиця. Міцна карацена[213] і тюрбанний шолом із барницею[214] свідчили про те, що цей старий із шанованого й старовинного роду і його тимар[215] процвітає.

— Брате Дого, — після довгого мовчання мовив Іван і низько вклонився.

— Довгенько не бачилися, брате Іване.

— Довгенько, брате Дого. Відтоді, як ти привіз мене з Олешок[216] на Січ. Уже вісім років минуло. Мені дуже згодилося все те, чого ти вчив мене на тих островах. На Січі всі дивувалися моїм умінням.

— Брат Сагайда ще більшого навчив тебе. Шкода, що він так рано помер.

— Я вдячний і братові Сагайді. А в тому, що він так рано помер, є провина братів, один із яких і заголдовав стрілу, яка забрала життя брата Сагайди.

Старий тихо розсміявся.

— Ти в це віриш? Це правда, що брат Сагайда накликав на себе гнів старших братів своїми діями і бажанням відкрити дещо таємне непосвяченим. Але ніхто з братів не винен у його смерті. У наших ворогів є свої голдовники. Вони не такі сильні, як наші брати, але набираються сили й знання.

— Я вірю тобі. Ти старший з братів. Але вибач, брате Дого, я поспішаю. У мене є нагальна справа, — вклонився старому Сірко.

— Знаю я про твою нагальну справу. І брати знають. І брат Сагайда знав і не схвалював того. Мовчи! І слухай! Ти врятував брата Сагайду, коли він перед Хотинською битвою мало не потрапив до рук ординців. Ти проклав йому шлях і між османськими шатрами, поранивши молодого агу. З тим агою тобі ще доведеться зустрітися, і не раз. Тому брат Сагайда в останні місяці свого життя мав до тебе і братську любов... і подяку. Це те почуття, яке приносить тільки неприємність братам. Тому він не став тебе відмовляти від тієї клятви, яку дав ти іменами тих, про кого іншим не дано знати. Тому він допоміг тобі у твоєму плані проникнення в палац султана і намірі його вбити. Можливо, навіть погубивши себе і своїх супутників.

— Це мала жертва за те, що вчинило це чудовисько з моїми друзями-козаками. Він просто розважався, коли всаджував у їхні тіла стрілу за стрілою. Я це бачив, але нічого не міг удіяти. Тепер я можу зробити те, у чому присягнувся.

— Ти не питав брата Сагайду, чому він проти цього вбивства?

— Ні.

— І він не побажав тебе відмовити, оскільки вбачав у твоєму поході щось більш важливе й потрібне, аніж убивство султана. Знай, що султан буде покараний. Ім’я вбивці вже завтра знатиме кожен мешканець Стамбула, а за рік і всі піддані османської держави. Це ім’я знатимуть і через століття стараннями вчених Челебі[217], які напишуть про це. Чи пробачать османи нашій землі й нашим співвітчизникам те, що вбивця їхнього султана прийшов звідти? Чи ти думаєш, що тебе забудуть і не впізнають твою позначку під губою? Не знайдуть зараз, проте шукатимуть завжди і всюди. Знаю, тебе й так у майбутньому проклинатимуть в усіх мечетях на землях, підкорених османами. А через кров улюбленого сина Аллаха, якими є всі султани, це прокляття торкнеться не лише тебе, а й дуже багатьох. Подумай про це!

Але, здавалося, останніх доводів уже не чув Сірко. Розгніваний натовп вояків зміг зламати браму і вже вливався всередину, як жахлива змія, виблискуючи залізом і палаючи смолоскипами.

— Вибач, мені треба поспішати!.. — вигукнув Іван і повернувся до стіни.

І миттю відскочив, а міцна палиця брата Доги поцілила в те місце, де мало би бути його тіло. Ще кілька вмілих ударів змусили Сірка відступити від стіни.

— Я не бажаю з тобою битися, — процідив крізь зуби Іван і, продовжуючи ухилятися від ударів, перейшов до їх перехоплення за допомогою двох кинджалів.

Звідусіль у розкриті стулки брами бігли і бігли бунтарі. Вони з подивом дивилися на те, як старий воїн в обладунках сипаха намагається вбити молодого яничара. Дивувалися і захоплювалися тим, як вдало викручувався і захищався той яничар. Хотілося б іще помилуватися цим приємним видовищем, але натовп напирав. Варто було Іванові пірнути в цей потік, як він став недосяжним для нещадної дубини брата Доги.

Біля брами третього двору, де був гарем і внутрішні покої султана, бунтарі ненадовго затрималися. По них відкрив вогонь загін садівників султана. Але для досвідчених воїнів, а тепер ще більше охоплених люттю через цей опір, кулі й сокири садівників не були завадою. Так само як стіни й брама внутрішніх покоїв султана.

Тут і пролунала багатоголоссям вимога: «Ми хочемо султаном Мустафу!» Залишалося тільки проникнути всередину і відшукати того, кого вимагали, а разом з ним і ненависного юного султана Османа.

Сірко побачив, як кілька воїнів швидко і вправно, наче кішки, видерлися на дерева, а з них перестрибнули на дах.

Незабаром і сам Сірко вже був там і, почекавши, поки воїни вирубають сокирами діру в даху, швидко спустився в неї, скориставшись шнурами занавісок. З великої зали він потрапив у меншу. Потім по переходах — у довгий коридор, від якого вело кілька проходів, уздовж яких було безліч дверей. А далі ще коридори й кімнати, кімнати та кімнати...

Його обганяли, і він обганяв тих, хто застигав, побачивши розкіш оздоблення приміщень, дорогі тканини і безліч золотого та срібного посуду. Воїни ловили чорних та білих євнухів і приставляли ятагани їм до горла. Але ніхто зі слуг гарему не міг сказати, де заховався султан Осман і