Читати книгу - "Шлюбний договір"

Коли Елізабет додає гучності і підсуває свій стілець ближче до мене, я розумію, що музика потрібна для того, щоби заглушити наші голоси.

– Я вас ледве знайшла, – шепоче вона. – Мені не говорили, де ви. Я почала шукати, дзвонити. Довелося до судді звертатися за спеціальним розпорядженням. Коли і це не допомогло, стало ясно, що справи кепські.

Я намагаюся сказати їй поглядом: «Навіть не уявляєте наскільки».

– Суддя схвалив запит на застосування методів з особливого списку. Я прочитала, що їм дозволили з вами робити! – Вона стискає мені руку. – Мені дуже-дуже шкода.

– Можна мені додому? – Власний голос здається мені чужим.

– На жаль, поки що ні. Вас виставили у вельми непривабливому світлі. Але через деякі протиріччя в запиті у нас є поле для маневру.

Елізабет Вотсон непоказна і неймовірно худа, проте з її впевненого тону зрозуміло, що вона дійсно адвокат, причому з великим стажем.

– Ви тут працюєте? – вимовляю я, перемагаючи біль у щелепі, та й узагалі в усьому тілі.

Вона якось дивно на мене дивиться.

– Ні.

– Ви теж у «Договорі»?

– Так. Вісім років. Ми з чоловіком живемо в Сан-Дієго.

Вона підсувається ще ближче до мене і шепоче мені прямо у вухо: – Нам не можна про це говорити, але я тут за порушення пункту про довіру: недостатньо довіряла чоловікові.

– У вас таке покарання – захищати мене в цій пародії на суд?

– Так, перша провина. Я визнала свою провину і погодилася на дванадцять днів відпрацювання. Я ж професіонал, ви в хороших руках. Мої послуги коштують дуже-дуже дорого, – посміхається вона. – Хоча для вас – безкоштовно.

Від Елізабет пахне горіховим шампунем. Цей аромат заспокоює. Найбільше мені хочеться покласти голову їй на коліна і заснути.

– Моя дружина теж юрист, – бубоню я.

Я уявляю Еліс удома, у фланелевій піжамі. Вона п’є каву, читає, сидить за столом, дивиться на двері і чекає на мене. Я не шкодую про те, що одружився з нею. Навіть зараз, навіть сьогодні, навіть незважаючи на відгомін розряду у всьому тілі і головний біль. У тяжкі і легкі часи. Ні про що не шкодую.

Знову заплющую очі і бачу Еліс. Ось наш медовий місяць, весілля, поїздка до її рідного міста, каблучка, яку я носив із собою в кишені. Начебто нічого особливого. Ну, камінчик і камінчик на металевому обідку, симпатичний, страшенно дорогий. Але поки каблучка лежала у мене в кишені кілька днів, вона набула для мене якогось магічного значення. Мені здавалося, що вона має чарівну силу, що я зачарую Еліс, надівши каблучку їй на палець. Каблучка здавалася мені талісманом, який зробить Еліс моєю. Тепер-то я розумію, який я був наївний.

Коли я розплющую очі, Елізабет знову за столом і щось пише в блокноті. Уловивши мій погляд, вона посміхається.

– Мої дванадцять днів тут обіцяли бути легкими. Перші десять так і було. Обвинувачені визнавали свою провину, все було чітко і ясно. Я намагалася пом’якшувати вироки, мені дякували. А тепер ось це.

Вона постукує ручкою по блокноту.

– Вибачте. Можна зателефонувати дружині?

Вона швидко пише щось у блокноті і дає його мені. «Погана ідея!» Потім відриває листок, зминає його і показує на своє вухо. Нас підслуховують.

Музика, як і раніше, грає. Тепер «Spandau Ballet».

Елізабет знову сідає біля мене і тихенько каже: – Суддя – бовдур. Він із суду другого округу. Взагалі не уявляю, як його сюди занесло. Читала я його вердикти. Любить компроміси і коли з ним погоджуються. Вам треба хоча б у чомусь зізнатися.

– Так у чому завгодно, лишень би вибратися звідси.

– Джейку, за час, поки ви одружені, ви зробили щось неправильне?

Я думаю близько хвилини.

– З чого почати?

75

За тиждень до знайомства з Еліс я зняв котедж у Сі-Ранч – маленькому курортному містечку за три години від Сан-Франциско. Це був мій подарунок самому собі за те, що я витримав архіскладний рік інтернатури в клініці. Я вибрав і забронював онлайн маленький будиночок – кухня-їдальня і спальня на другому рівні.

Дорогою туди я заїхав у книжковий магазин в Петалумі, у пекарню в Себастополі, купив продукти в Гернвіллі, а потім трохи швидше, ніж потрібно, їхав по гірській дорозі уздовж скелястого берега. Я повинен був забрати ключі і підписати документи в ріелторській конторі поряд із байкерським баром в Гуалале. Але коли я приїхав до контори, там нікого не було.

Я сидів і читав журнали про нерухомість, поки нарешті не прийшла ріелторка – бліда молода жінка. Був вівторок, зима, напевно, котеджем ніхто не цікавився кілька місяців. На вулиці пішов дощ. Ріелторка почала шукати ключі від котеджу. Прошукавши двадцять хвилин і кілька разів вибачившись, вона оголосила, що сталося непорозуміння. Як на зло, напередодні в котеджі провели дезінфекцію. Натомість вона дала мені ключі від вілли під назвою «Дві скелі» в сусідньому містечку, пояснила, як туди доїхати, і, коли я вже йшов, сказала: – Вам там сподобається.

Проїхавши п’ять миль по дорозі, що освітлювалася тільки місяцем у повні і розсипом яскравих зір, я звернув на темну вуличку засаджену евкаліптами. Вуличка переходила в під’їзну доріжку, а доріжка вела до обгородженої території. На самому березі океану стояла величезна вілла з гостьовими будиночками по боках. Відразу за воротами був майданчик для гри в бочче, а трохи віддалік – сауна, що пахла кедром.

Величезна територія цілком годилася для масштабного святкування будь-якого досягнення, але в домі було холодно і порожньо, і я вперше в житті гостро відчув самотність.

З панорамних, на всю стіну, вікон вітальні відкривався вид на океан. Посередині кімнати стояв телескоп, а на полиці височіла кіпа книг про шляхи міграції китів. Увесь наступний ранок я дивився в телескоп, марно сподіваючись побачити заповітні фонтанчики в океані.

Коли я тільки познайомився з Еліс, мене ще переслідувало те відчуття порожнього будинку, у якому звук телевізора луною віддавався від стін коридорів, а за вікном невпинно, розбиваючись об скелі, шуміли хвилі. Через той порожній будинок у Сі-Ранч мені ще сильніше захотілося, щоби Еліс була вдома, коли я приходжу з роботи, захотілося разом проводити вихідні, засинати і