Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Верхнє Місто суттєво відрізнялося від попередніх двох районів. Вулиці чисті, будинки доглянуті. А головне — вікна не підсліпуваті щілини-бійниці, а цілком пристойні. Я десь читав, що в середні віки податок з власника дому брали не лише за кількістю вікон, що виходять на центральну площу або вулицю, а й за їх розмір. Тому, в Європейських містах будинки, котрі не належали знаті, будували у вигляді клина. З єдиним вікном на центральному фасаді, що більше нагадувало стрільницю, і широченними вітражами в неоподатковуваній частині будівлі. Тож, якщо дім оглядав площу численними, широкими вікнами — можна було не сумніватися — тут оселився знатний вельможа, що не звик рахувати статки.

І якщо це справді так, то в Кизи-Кермені або вельмож було як бліх, або ощадливість європейців не в моді. Більше того, палкий південний темперамент і незборима потреба османів пускати пил в очі, у деяких господарів дійшли абсурду. Бо над великими, хоч возом заїжджай, вікнами були додатково прорубані віконця розміром поменше. Швидше за все, на горище. Втім, тут я можу помилятися. Південь, де спека майже половину року — пред'являють свої вимоги до архітектури. І цілком ймовірно, що без цих вікон, для додаткового провітрювання, ніяк не обійтися.

Не знаю чого очікував Тіпун, але особисто я був упевнений, що Чорнота веде нас в якесь місце, аналогічне звичайному ринку. Тільки компактніше і багатше. На кшталт чайхани або кафетерію, де місцеві акули великого бізнесу, за горнятком чаю або чогось міцнішого, вирішують ділові питання. Тому, дуже здивувався, коли ватажок контрабандистів несподівано постукав у двері одного з будинків, повз який ми проходили.

Звичайні двері. Без будь-яких вивісок. Та й будинок, абсолютно такий же, як і наступний, або той, що навпроти. Єдина відмінність, — бронзове калатало у вигляді морди якоїсь міфічної потвори.

На стукіт, двері широко розчинилися. Якусь мить вхід загороджувала широкоплеча постать, але, мабуть, Чорноту тут знали, тому що слуга шанобливо вклонився і зробив крок набік, відкриваючи прохід в будинок.

 А ось всередині буяла справжнісінька азіатська розкіш. Багато гардин — атласних чи парчевих, свічок, картин, опудал та інших предметів, в господарстві непотрібних, та й як прикраса — спірних. Принаймні, з точки зору людини мого тисячоліття. Я б, наприклад, прибрав більшу частину непотребу, що годиться лише для нагромадження пилюки і на харч молі, чадних свічок, а натомість — зробив вікна побільше, а замість того, щоб затикати шпари в цегляній кладці гобеленами та картинами — поштукатурив і побілив стіни. І протяг не дме, і дихати легше…

Поки я подумки займався дизайном передпокою, виявилося, що важкі штори, якими були завішані стіни біля входу, мали не тільки естетичне призначення.

Коли Чорноті назустріч ступив наступний слуга, я помітив, як важка тканина гойднулася, а в утвореній щілині показався кінчик стріли. Бронебійної. Це я вже вмію розрізняти. Напевно, такий же сюрприз був приготований непроханим гостям і по інший бік дверей.

Слуга шанобливо вклонився і щось неголосно вимовив. У відповідь Чорнота простягнув йому руку, як для поцілунку. Той не здивувався, глянув мигцем, вклонився ще раз, потім відступив і практично перетворився в одну зі статуй, зливаючись із загальною обстановкою. А наконечник стріли сховався назад за портьєру. Варта нас признала і дала добро.

— Нам наверх... — контрабандист впевнено рушив до сходів. Тіпун — слідом. Ну і я, природно, теж не став затримуватися.

Товсте покриття повністю тамувало кроки, і складалося відчуття, ніби в світі раптом щезли всі звуки. Або я, оглух...

Зате, коли ми піднялися на наступний поверх і пара арапчат послужливо відчинили важкі стулки дверей у наступне приміщення, звуків стало навіть забагато. Грала музика, верещали канарки і ще якісь птахи в дюжині золочених кліток. Вихилялися в танці дівиці, не стільки одягнені, як обвішані дзвіночками, бубонцями та іншими брязкальцями. А оскільки танцюристки крутилися і вигиналися, як вугри на сковороді, то вся ця амуніція видавала безперервний передзвін. Помножений на п'ять... За кількістю одалісок* (* тур., — рабиня, наложниця).

Крім птахів і дівчат, в досить просторій кімнаті, розміром з половину шкільного спортзалу, знаходилося ще четверо чоловіків. Різного ступеня сп'яніння і ожиріння. І якщо з повнотою все зрозуміло — така вага набирається не за одне застілля, а роками, то коли вони встигли так нализатися, з урахуванням раннього часу, викликало питання.

Втім, можливо, народ культурно відпочиває з учорашнього вечора або взагалі ще з п’ятниці. А ось ми, як раз, приперлися непроханими і турбуємо шанованих людей ні світ, ні зоря, в їхній законний вікенд.

Чоловіки примостилися в протилежних кутках, напівлежачи на низьких диванах або... товстих, як спортивні мати, килимах, складених один на інший в десяток шарів. Точніше я не розібрав. Та й яка різниця? Не за цим же ми сюди йшли. Троє чоловіків курили кальян і сонно мружачись, споглядали танець. І тільки четвертий неквапливо поїдав те, що ще одна прислужниця, — ледь прикрита мусліновою пелериною і такими ж прозорими шароварами, — набирала рукою з глибокої тарілки і вкладала йому в рота... А те що туди не потрапляло або випадало, вона старанно збирала губами з розкішної бороди чоловіка.

Чорнота ні на крок не затримуючись в дверях, пішов простісінько до їдця. До слова, єдиного тверезого з усієї компанії.

— Ас-Саляму алейкум ва-рахмат-ллах ва-баракятух* (*араб., — Мир вам і милість Божа і Його благословення), шановний Хасан Ібрагім ібн Дауд.