Читати книгу - "Вороги чи майбутні коханці, Mary Kons"

- Дениско, ти чому так рано прокинувся?- спитала я.

- Надворі гроза. Мені страшно. Я пішов у кімнату до Каміли...

- Каміла ж поїхала. - сказала я.

- Ні, всі її речі у кімнаті. Зошити і рюкзак. І сумка з якою вона їздить.

Я нахмурилася і посунулася.

- Лізь до мене. - сказала я а тоді взяла з-під подушки свій телефон. Пята година ранку. Що б не було, і яким би Макс не був легковажним, але Каміла не така. Вона нізащо б не покинула навчання.

Я знайшла у контактах номер Макса і подзвонила на нього але знову почула голос оператора. Тоді я подзвонила до Каміли але у відповідь довгі гудки. Надворі дощ бив по шибці і я раптом налякалася. По-перше я так само як і Денис боюся грози, а подруге мені було страшно куди пропали Каміла і Макс.

- Денис, ти лежи а я піду візьму стакан води.

- Гаразд.- сказав він і заплющив очі.

Я піднялася і спустилася вниз перед тим зайшовши до кімнати Макса, всі речі як і вчора ввечері стояли в тому самому порядку. Якби він їхав кудись звідси, то точно у кімнаті був бардак. Принаймні все так  не залишилося б. Я спустилася на низ. Налила собі склянку води. Тривога оселяла кожну клітину мого тіла. Я аж підскочила, коли побачила силует в темноті.

- Спокійно, це я.- сказав батько. - Ти чого не спиш?

- Тат, ти...не знаєш де Макс?- спитала я.

- Напевно в свій універ втік. А що?

- Він не міг в універ поїхати. Всі його речі в кімнаті. І Каміли так само. А якщо з ним щось сталося?

Надворі вдарила блискавка.

- Катя, що з ним могло статися?Нині вранці зявиться.

- А Каміла? Якщо думаєш, що Макс легковажний, Каміла не така ж.

На обличчі батька я побачила сумнів.

- Давай без паніки почекаємо до ранку. - сказав батько.

І хоча я не дуже погоджувалася на очікування , все ж не сперечалася. Батько підійшов до мене і обійняв. 

- Ну ти Макса не знаєш?Завтра зявиться. Не сумуй.

Я кивнула головою. Гаразд. Я піднялася назад у свою кімнату, де Денис уже заснув. Я тихо підійшла до ліжка і лягла збоку. Хлопчик одразу ж обійняв мене.

- Ти довго. - пробурмотів він.

- Тобі так здається. Спи. - прошепотіла я йому.

Вранці, щойно я прокинулася, то одразу ж пішла до кімнати Макса. Все як і вчора було на місці. Я спустилася на сніданок і сіла за стіл. Незабаром всі інші також були тут. Я нервово крутила вилку у своїй руці.

- Катя, що сталося?Ти здається дуже схвильована.- зауважила Лідія.

- Макса з Камілою немає, їхні з Камілою всі речі в кімнатах. А телефони вимкнені. Наскільки б тато не вважав Макса егоїстом мене він ще жодного разу не ігнорував. - сказала я.

Лідія повернула обличчя до Георгія.

- Гаразд, не дивіться на мене. Я зараз Віктору подзвоню. Впевнений він знає все.

Батько встав з-за столу і вийняв телефон. Лідія потерла мої плечі.

- Не переживай.- сказала вона. 

 Я кивнула головою. Батько повернувся з незрозумілим виглядом обличчя.

- Віктор нічого незнає. Сказав що востаннє бачив їх вчора на презентації. - сказав батько.

Я ще більше почала хвилюватися.

- Поїхали.- сказала я.

- Куди?-здивувався батько.

- До ресторану де вчора все відбувалося.

-Я з вами. - сказала Лідія.

Таким чином ми всією сімєю приїхали на місце де відбувалася вчорашня презентація. Я пішла через чорний хід, де паркувався Макс вчора і завмерла.

- Тат!- гукнула я і він прийшов.

Схоже, в них точно щось сталося. Машина стояла на стоянці.

- Я дзвоню в поліцію.- сказав батько. 

Через десять хвилин всю територію вже обчісували собаки. не знаю навіщо їх взагалі тут і поліцейські. Ми стояли біля машини батька. Він уже почав втішати Лідію котра схоже не на жарт почала хвилюватися. Я ж просто думала про краще, а не гірше. За декілька хвилин один з комісарів підійшов до нас з двома пакетами.

- Ці телефони вам знайомі?

Я підняла погляд і побачила смартфони Макса і Каміли.

- Так, це їхні телефони. - сказав Георгій.

До нас підійшов іще один поліцейський, він щось прошепотів а потім той самий сказав

- Камери зафіксували викрадення. І це не зовсім невідоме зникнення, як ви стверджували. - сказав він дивлячись на батька а моє серце опустилося.

Від вчорашнього вечора, коли я вотаннє бачила Макса пройшло 11 годин. Це надто багато часу. Могло статися що завгодно. І чому ми одразу не почали їх шукати? А зараз що? Дощ за ніч точно змив усі сліди, а Макса і Камілу могли вже десь вбити. Хоча...не відомо їх викрали для викупу чи все ж для...навіть думати про це не хочу. Страх підходив до мого горла сковуючи всі рухи і вдихи. А відчуття? Де є це відчуття з фільмів і книг? Коли з рідною людиною щось стається, я мала б щось відчути.  Але...невже я насстільки погана сестра?