Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Ні, ні, це не був такий знайомий йому стогін пристрасті, і не оте ніжне голубине воркотання, ані сміх від лоскоту... І оцей холодний рясний піт на обличчі його господині, і її лляне волосся, немите й розпатлане, прилипле до скронь, і оце важке метання на ліжку — вперше бачив усе це папуга, тож і непокоївся... Він спробував вигукнути: «Канаваро! Канаваро!», але стиснуте горло не видало ані звуку.

А його сердешна господиня стогнала, і її зів’ялі повні руки сіпали й м’яли простирадло — вона задихалася. Була вона ненафарбована, припухла, від неї гостро тхнуло потом і плоттю, що почала розкладатися.

З-під ліжка виглядали протерті, розтоптані пантофлі мадам; від самого їхнього вигляду стискалося серце — вони завдавали більшого жалю, ніж їхня хазяйка.

Зорбас, сидячи в узголів’ї хворої, дивився на пантофлі й не мав сили відірвати від них очей; він міцно стискав губи, щоб не розплакатися. Я ввійшов у кімнату й став у нього за спиною, але він мене не почув.

Хвора, задихаючись, хапала ротом повітря. Зорбас прудко підхопився, зняв із цвяшка в стіні капелюшок з полотняною трояндою і якось безладно й відчайдушно замахав ним над мадам, ніби намагався роздмухати вогонь у сирих дровах.

Хвора злякано розплющила очі, повела ними довкола себе — все перед нею розпливалося — і Зорбас, і капелюшок з червоною трояндою.

Її огортала темрява; із землі підіймався синій дим, він клубочився, утворюючи то роззявлені в реготі пащеки, то ноги з довгими пазурами, що підкрадалися до неї, то чорні крила.

Бідолашна вп’ялася нігтями в брудну подушку, всю в плямах від сліз і слини, й голосно заволала:

— Не хочу помирати! Не хочу!

Але вже прибули дві сільські плакальниці, почувши запах смерті; вони прослизнули в кімнату й розсілися на підлозі, спершись спиною на стіну.

Папуга, побачивши їх своїм круглим оком, розсердився, витяг шию й крикнув: «Канав...», але Зорбас люто скинув руку до клітки, і папуга проковтнув кінець слова.

В цю мить знову пролунав здушений розпачливий крик:

— Не хочу помирати! Не хочу!

У дверях показались двоє засмаглих безвусих парубків. Вони пильно придивились до хворої, задоволено переморгнулися й зникли.

І враз у дворі почулося жахливе кудкудакання й лопотіння крил, ніби хтось гнався за курми.

Перша плакальниця, баба Маламатеня, обернулася до своєї подруги:

— Бачиш, тітко Леньо, бачиш, які вони? Ніяк не діждуться, голодні! Поріжуть курей, щоб сьогодні й кісточки обгризти! Всі нероби сільські позбиралися в дворі, так і дивись — накинуться на добро!

Обернувшись до ліжка вмирущої, вона зі щирою безпосередністю прошепотіла:

— Вмирай уже швидше, вмирай уже, щоб і ми встигли поїсти!

— Як по-правді,— прошамкала беззубим ротом тітка Леньо, підібгавши губи,— як по-правді, то й добре роблять... Хочеш їсти — хапай, хочеш мати — крадь, так мене повчала моя покійна мати. Ото треба хутенько проказати голосіння, щоб устигнути бодай щось укинути в рота, прихопити якийсь клубочок — пом’янути душу. У неї ж таки ні дітей, ні собаки, то хто ж їстиме її курей та кролів? Хто питиме вино? До кого перейдуть її клубки, гребінці, цукерки? Е, що тобі казати, люба моя пані Маламатеньо, хай бог мені простить, але мене так і тягне хапати все, що під руку попаде!

— Чекай, безбожнице така, не поспішай,— мовила пані Маламатеня й ухопила подругу за руку,— те саме, їй-богу, і в мене на думці, але спершу нехай вона спустить дух!

Тим часом бідолашна мадам Ортанс кволою рукою вперто мацала під подушкою. Щось шукала. Ще тоді, коли захворіла й відчула недобре, вона добула із скрині розп’яття з білої, блискучої кості, і сховала його в узголів’ї. Багато років вона зовсім не згадувала про нього, і воно лежало між її подертими сорочками та шовковим ганчір’ям на дні скрині. Ніби Христос був якимсь ліком, що ми його вживаємо лише при тяжкій хворобі, а поки ми живі й здорові, поки їмо, п’ємо й кохаємось, він нам ні до чого.

Нарешті мадам добула з-під подушки костяного Христоса й притиснула його до своїх зів’ялих, обвислих грудей.

— Христосику мій... Христосеньку мій...— любострасно шепотіла вона, цілуючи свого останнього коханця.

У мішанині французьких і грецьких слів перепліталися ніжність і пристрасть. Папуга, прислухавшись до своєї господині, відчув зміну в її голосі, пригадав колишні всеношні, радісно стрепенувся і хрипко прокричав, як півень, що вітає сонце:

— Канаваро! Канаваро!

Цього разу Зорбас навіть не ворухнувся, щоб заткнути йому рота. З глибоким жалем дивився він, як плаче жінка, цілуючи розп’ятого бога, і як розливається по її виснаженому, мокрому від сліз обличчю несподівана втіха.

Відчинилися двері, і ввійшов навшпиньках, тримаючи шапку в руці, дід Анагностис. Він підступив до хворої, схилив голову й уклонився.

— Прости мені, мадамо,— мовив він,— прости мені, і нехай тебе бог простить. Якщо в мене колись вихопилось недобре слово, то ми ж люди, прости мені!

Але мадама тепер лежала спокійно, поринувши в невимовне блаженство, і не чула діда Анагностиса. Кудись відступило все, що гнітило її: самотня старість, убогість, приниження, гіркі вечори, коли вона, сидячи одним-одна на своєму порозі, плела бавовняні сільські панчохи, ніби якась звичайна літня жіночка. Вона, парижанка, спокусниця з грайливими очима, яка поставила на коліна чотири великі держави і якій салютували чотири великі ескадри!

Ясно-синє море, білопінні хвилі, танцюють плавучі залізні фортеці, майорять барвисті прапори на реях. Смажиться, повнячи повітря смачним духом, смажиться барабулька на решітках, подають заморожені плоди в кришталевому посуді, корок із пляшки шампанського б’є в залізну стелю броненосця.

Чорні, каштанові, сиві, русяві бороди, чотири різні запахи — одеколон, фіалка, мускус, амбра, двері залізної каюти зачиняються, опускаються важкі завіси, загоряються електричні лампочки — мадам Ортанс заплющує очі; все її багате трудами любові життя — ох боже мій! — тривало чи й не тривало якусь мить...

Вона пересідає з колін на коліна, обіймає розшиті золотом кітелі, запускає пальці в густі напахчені бороди. Хтозна — як звати цих чоловіків, вона не пам’ятає, не пам’ятає і її папуга, лише одного Канаваро пам’ятає, бо він був наймарнотратніший, і лише його ім’я міг вимовляти папуга, інші ж імена були важкі для вимови, тож і вилетіли з голови.

Мадам Ортанс важко зітхнула й міцно, пристрасно обняла розп’ятого Христа.

— Канаваро мій... Канаварчику мій..,— у маренні шепотіла вона, притискаючи розп’яття до опалих грудей.

— Вже